>>>W H Y T R A N S L A T O R F A C E B O O K

четвер, 21 травня 2015 р.

New Release: "Вплав" Сємьона Ханіна (2015)


Ханін, Сємьон.
Вплав. — Львів: Видавець Позднякова А. Ю., 2015. — 80 с.
ISBN 978-966-97224-7-8

*

© Сємьон Ханін, тексти, 2003, 2013
© Альбіна Позднякова, Лев Грицюк, переклад, 2015
© Кіріл Корчаґін, передмова, 2015
© Зане Оборенко, ілюстрація, 2014
© Юра Пікасо, дизайн, 2015
© Видавець Позднякова А. Ю., 2015

*


четвер, 9 квітня 2015 р.

Старий незавершений неповний пробний переклад із Геннінґа Г. Берґсвоґа



ГЕННІНҐ Г. БЕРҐСВОҐ
ДОЧКА [ПЕРША ЧАСТИНА ЗБІРКИ ПОЕЗІЙ «НЕМЕЗИДА» (2007)]

1

Дощ ущух. Ніч на суботу,
00:32. У прозорому всесвіті.
Рішення пересунути дзеркало — уже
прийнято. Через дірку в ринві дощ б’є об
перило на веранді. Ніч — золоте місто.
Жоден вихід не був виходом. Ушкоджена, огидна,
моя долоня. Рана лиш
обіцяє ще
більше ран,

2

які заростуть над нами. Збираю слова.
Прозорість: Важливо, щоби не пам’ятали.
Існує також інший, хто
збирає тінь. Хто никне.
Усе, що тобі треба знати про твою долоню. Контури.
Поверхні, форми. Негативні поверхні.
Негативне вміння. Чую голос у
голові, не будучи ним: дочка приходить із
близькості здалека. Уночі вона сидить
із ножицями за кухонним столом і робить власні
пазли. Примус, пробувати повернути
світ назад

3

до поверхні столу. Вона може сказати: Чую сміх
батька за домом, купа листя вже кишить
мушвою, рожева червá дихає цілим
тілом. Загледжую важку мокру від дощу бджолу,
яка вилазить назовні. Чи зможе вона вилетіти в
чисте повітря? Розширити мапу, обмежити втрату
до Ньюфаундленда. Моя смерть, батьку, —
гнучкий дім, без стін чи даху, фіранок чи
штор

4

[…]
поблизу. Здалеку відбувається світ.
Твої нотатки з радарної станції. Що цей
світ мав би бути відтворенням,
постановкою, яку ставить мозок. Реаліті-
фільм, керований великим тлумачем.
Я працюю з телескопами: Interstellar
системи підслуховування шукають повідомлень у шумі з
усесвіту. Тлумачимо шумові сигнали.
Search for Extra Terrestrial Intelligence. До
чого прислухаємось? Як розпізнати
сигнал? Слухаємо також слова в
записникові. Маленька Тереза —
сліпа, вона знає

5

так мало. Якою є функція зірки? Де ти
був, батьку? Тебе зловили? Чи хтось приніс
тебе додому? […] Мушу
торкнутися твоїх долонь, струпів і ран.
Мушу тримати твою долоню, борозенки землі, олію.
[…] Ці слова —
не мої. Пишу: Дім триває.
Слова не вміють говорити, людина вміє

6

ловити дощові краплі язиком. Якщо намагаюся
зупинити потік слів у голові, то зустрічаюсь із
паразитуючою натурою, яка з усіх сил бореться
за своє існування. Дім триває цього
вечора. Дівчатко бігає навколо в саду,
витискає свою смерть
крізь кожну пору

7

у моєму обличчі. Зогнила ракова тканина пахне
жахливо. Неможливість у дівчаткові, у домі. Ти — тут.
[…] Мовна порожнеча. Хвиль немає,
моря немає. Повторене тіло. Вибух:
Я бачив, як одягнена в чорне жінка перетворилася на звук і
кров. Я хотів прошепотіти це тобі, мов повітряна
смерть. Замкнеш мене всередині мови —
хочу лише створити

8

там нове життя. Стань на бік природи, Немезидо,
знищ паразитів. Вибий їхні
мізки. Зламай машини. Пізнай радість
від смерті людини. […] свій подих.
Вхід до твоїх вен, кобура.
Залізний лом. Голе тіло. Замерзлий язик.
Мова сама продовжує мурмотіти

9

у повітряному просторі, яке займало моє тіло.
На обійсті стоять граблі, сперті на
трактор. Кіт має відірвану
повіку, проте око продовжує мигати.
Перед тим як календар стане образом квітня,
сніг ще раз […] у землю й
[…] засніжену дошку для дартсу. Волога
[…] від середини,
[…]
[…] Бачу своє вроджене
обличчя. Дописатися до нового, досі невідомого
сенсу? Судна повільно рухаються
фйордом із сонцем. Вони здаються вмерзлими

10

у власні тіні. Лід не скував море
цього року. […]
[…]
[…] Піду покурю
на сходах. Повітря: міріади атомів, широко
розкриті, видимі. Лаксевоґський […]. Стає
невидимою мовою. Вросла куліса.
Починаю страх як хотіти
їсти. Текст-ТБ: «Північна Корея провела
успішне ядерне випробування».
Дерево є записом,
я — зовні

11

дому вдома. Стою й заглядаю до
своєї дитячої кімнати. Той, ким я був, лежить на
ліжку й шепоче: Планета, яку заселяємо, має
мільярди сніжинок, риб, жуків і твоє серце.
Тисячі дріжджевих клітин у кожному грамі землі, видимі
тисячам видів […]. Сотні мільйонів […]
лежать, як […], у кожній бочці. Він піднімає
руку, каже: Ти ніколи не був
більш далі. Не-[…] обсерваторія

12

моніторить небо. Я не
зникаю. Починати казати:
Кохаю тебе. Дівчинка
у батьковому костюмі, жовті автобуси.
Дощ.

Тереза: Сьогодні в мене з’явився батько. Сьогодні я втратила все.
Пер. з норв. Лев Грицюк

пʼятниця, 27 березня 2015 р.

"Мадригал" Тумаса Транстрьомера (1931-2015)

ТУМАС ТРАНСТРЬОМЕР
МАДРИГАЛ

Я успадкував темний ліс, куди рідко ходжу. Та настане день, коли мертві й живі поміняються місцями. Тоді ліс зарухається. Ми — не без надії. Найважчі злочини залишаться нерозкритими, попри старання багатьох поліцейських. Так само десь у наших життях є велика нерозкрита любов. Я успадкував темний ліс, але нині йду іншим лісом — світлим. Усе живе — що співає, звивається, махає й повзає! Весна — і повітря вельми насичене. Я закінчив університет забуття й зараз я — із такими ж порожніми руками, як рукави сорочки на мотузці для прання.
Пер. Лев Грицюк

Два старі незавершені неповні пробні переклади з Майкла Ондатже

МАЙКЛ ОНДАТЖЕ
МИЛОЗВУЧНЕ, ЯК ВОРОНА

8-річній Гетті Кореа

“Сингали, поза сумнівом, — один із найменш музикальних народів у світі. Неможливо мати ще менше чуття тону, лінії чи ритму.” (Пол Боулз)

Твій голос звучить, як скорпіон, якого проштовхують
крізь скляну трубку,
як хтось, хто щойно наступив на паву,
як вітер, який виє в кокосі,
як іржава біблія, як хтось, хто тягне колючий дріт
кам’яним двором, як свиня, яка тоне,
як смажена ваттака,
кістка, яка ручкається,
жаба, яка співає в Карнегі-Холі.

Як ворона, яка плаває в молоці,
як ніс, у якого влучив плід манго,
як юрба на матчі Роял-Томіан,
матка з близнюками, пес-парія
із сорокою в пащі,
як опівнічний реактивний літак із Касабланки,
як аеропакістанське каррі,
друкарська машинка, яка горить, як сотня
пападамів, яких гризуть із хрумкотом, як хтось,
хто намагається запалити сірники в темній кімнаті,
звук клацання рифу, коли занурити голову в море,
дельфін, який розповідає епічну поезію сонній публіці,
звук вентилятора, коли хтось кидає в нього баклажани,
як ананаси, яких ріжуть на шматки на Петтахському ринку,
як сік бетелю, який улучає в метелика в повітрі,
як ціле село, яке вибігає наге на вулицю
і рве свої саронги, як сердита родина,
яка виштовхує джип із багнюки, як бруд на голці,
як 8 акул, яких везуть іззаду на велосипеді,
як 3 старих пань, замкнених у вбиральні,
як звук, якого я почув, коли спав по обіді,
а хтось пройшовся моєю кімнатою в браслетах на щиколотках.
Пер. Лев Грицюк 9 червня [2012 року]

МАЙКЛ ОНДАТЖЕ
ДАТИ

Стає очевидним, що я пропускаю [...].
Моє народження не ознаменувалося нічим іншим,
як річницею одруження Вінстона Черчилля.
Жодні пам’ятники не кровоточили, жодні інструменти
не зійшлися на [...] погоді.
То була сезонна незначущість.

Задовольняю себе материним восьмим місяцем.
Поки вона під час вагітності вкривалася потом на Цейлоні,
слуга неспішно ніс галявиною
тацю напоїв із льодом,
декілька друзів відвідували її,
аби [...], а я
пив лінії життя,
Воллес Стівенс сів собі в Коннектикуті
(склянка помаранчевого соку на столі,
спека така, що мав на собі лише шорти)
і на тильному боці листа
почав писати “Добре вдягненого пана з бородою”.

Тієї ночі, поки моя мама спала,
а її неабиякого живота охолоджував
вентилятор під стелею,
Стівенс складав докупи слова,
які проростали реченнями,
начисто голив їх,
формував, і сторінка враз
ставала думкою там, де не було нічого,
голова спрямовувала руку
туди, куди він хотів,
і він бачив, що його рука казала:
“Душа не є скінченною, ні, не є”,
а я ріс у материному животі,
як і квіти за вікнами в Коннектикуті.
Пер. Лев Грицюк [червень 2012 року]

неділя, 15 лютого 2015 р.

Exclusive: з ненаписаного циклу "Вінок сонетам" Ігоря Котика

ІГОР КОТИК
З НЕНАПИСАНОГО ЦИКЛУ "ВІНОК СОНЕТАМ"

***

ДІАЛОГ

Під корою нинішнього дня як тобі?
Добре (окрім мене)

***

усміх із вигнутих уст,
зі шиї зігнутої мігрень,
зі скручених тіл кохання
і біль,
а вірш зі скарлючених пальців
19.11.98

***

НА СЕЛІ

Коли ідеш вулицею, і коли зустрічаєшся
і втрачаєш невидимість – ти обтесаний.
Сиплеться
пісок навколо.
Так тривають роки. Роки піску.
Пісок – це здоров’я. Він нерозщеплюється.
Чи є щось крім піску?
– Так, є:   вода.

***

СУБОТА

Сковзається день, і вечір, і завтра
вже їх нема, жовтий смак
розійдеться у горлі, як колись
воно, лиш червоний
марш крови
зостанеться
лунати
на
обрії, на
тому самому місці,
що завжди, на тому
самому місці, що ніколи.

***

ТРЕПАНАЦІЯ ПРОСТОРУ

Дерева затонулі у попелі свого лиця, позбавленого берегів. Асфальт
під ними, твердий як небо що його тримає, розсипається у сутінках.
Вітер хвилями, як гербарій брудної води, тулиться до сторінок стін та облич, як до сподівань, котрі, як відомо, з гербарієм і водою споріднені. Смак жалю, як перестиглий фрукт.
                                    травень

***

знову про-
кидаюся серед ран-
ку, вмурованим у його
тендітну плос-
кість, що трем-
тить як пригоєна ра-
на під мікроскопом чуття

                                де
ті нещільно закриті двері
що світла напхалося й сюди,
кого вдосвіта покликано
тихцем аби не
розбудити його рідних і його?

***

чим
так проймає мене це
крісло
ніби я міг би
на ньому сидіти

коли б не народився

***

ЩАСЛИВИЙ

Душа бринить, ніби коса.

Так і чекай — зараз як утне!

***

Чревоугодник Божий

***

МОЯ МАМА ЗАОХОЧУЄ МЕНЕ ДО ГОМОСЕКСУАЛІЗМУ

Помолися і
спи з Богом

***

∞±Х=∞

При X=Z: Очі в молитовник, як в кишені штанів руки;
можливо, думка, на протязі життя завжди точка опори, і відстань,
повна піску, сиплячись, навіть розбавлений
водою тіни, все ж дорога всередині
жовта, безвідносно жовта;
хапаючись за картки, різного роду, розсуваючи суху
воду слів, ковтаючи амідопірин чесноти – аресто-
кратія духу.
При X=W: Очі терпнучи від речей, речей,
що як у воді в тремтінні; думаючи про,
аби затулити зараз, аби за
за павутиння думки, павутиння,
бабине літо, туман упавши лицем до підлоги, світ
безмовний під ним – благість поразки зійшла на зблідле обличчя
(хтось помітив це?), і обличчя, порожнє собою.
При X=V: Вдихаючи й видихаючи повітря, як відчиняючи
й зачиняючи двері[1], напр., коли йдеш на
працю й вертаєшся з праці – вертаєшся,
ніби вдихаючи повітря, чи спускаєшся
з гори (на санках?[2]), вдихаючи[3] холод,
шорсткий, як дерево,
чи пісок. крізь пісок
При X=1:  крізь пустиню міста, крізь пусти__
самота, хвилі мовчання об кручу горла,
наслухаючи крізь день, як пробива__, проби__,
ється серце – звідки, куди, з-під, прокладаючи
дощ до іншої самотності, коріння якої
росте крізь горло (часами чутно це), затерпаю-
чи у цьому зеленому відчутті, що
не піддається, а будить, на глибину часу, –
                  самотности, де нема.




[1]Тут якесь недорозуміння: хіба повітря – це двері?
[2]Про санки див. древні фольклорні матеріали.
[3]Знову якась суперечність: видихати вдихаючи. 

середа, 3 вересня 2014 р.

Ульріка Шернборґ: "Сльози дерева ізапі" (уривок)


УЛЬРІКА ШЕРНБОРҐ
СЛЬОЗИ ДЕРЕВА ІЗАПІ (УРИВОК)

Тут хтось є?
     Раптово накриває відчуття, ніби за тобою спостерігають. Гедвіґ схоплюється, розгинається, стоячи на квітковій грядці. Рвучко озирається: велика вілла, місто внизу, посутеніле небо. Проте навколо все, як було.
     Кишені її спідниці повні яблук, вона починає збирати зрізані троянди – коричневі обпалені голівоньки, що кивають на своїх висушених стеблах, і кладе їх до плетеного з лози кошика. Трава набула осіннього відтінку срібла, і вона відчуває вологу під своїми голими коліньми, але сонце усе ще гріє. І вілла чекає.
     Вілла Сілберблік.
     Вона дивиться на долину – темна маса листя і відчуття глухої тривоги. Внизу, над згромадженням каркасів будинків, зависла хмара диму. Може, на зміну погоди? Вона натягує плетений светр із закороткими рукавами і квапливо проводить рукою по волоссі. Перестрибує через низький мур і, прямуючи до кам’яних сходів, відчуває, як під ногами пружинить килим трави. Тоді вона зауважує перші важкі краплі дощу, що відбиваються від тильної сторони долоні.
     Вона швидко заходить крізь прочинену хвіртку, не зупиняючись у закинутому залі з модерним мистецтвом. Минає комору і нарешті опиняється на кухні. Зачиняє за собою двері, кладе рано достигле яблуко на мармурову мийку, опускається на стілець так, ніби їй щойно вдалося уникнути когось або чогось.
     Уже три місяці вона живе у віллі, яку ділить разом із знаменитою старезною жінкою та її ветхими слугами. Криста і… Фелікс? Фелікс – один старий, який ходить, опираючись на ціпок, і всміхається найкрасивішою з усіх беззубих усмішок. Але від нього сильно тхне сечею. Цей постійний запах сечі, що шлейфом тягнеться за ним, ніби легкий туман. Ще є хлопець її віку – худий судетський німець зі скуйовдженим волоссям. Він стверджує, що його звати Томас, і що він – садівник, і ночує у старій повітці – такій розваленій будівлі у глибині саду, яка стояла на цій ділянці землі ще задовго до того, як збудували віллу. За обідом він заледве щось промовить, але кокетливо позиркує в її бік. Його карі очі жадібно виблискують, і, незважаючи на свою нікчемність, він проходжується будинком з виразом гордого правовласника. Вона вважає його привабливим, але з цієї ж причини не наважується йому довіряти. Ану ж він шпигуватиме за нею? Одного пообіддя їй удалося спіймати його у бібліотеці, де він з хитромудрим виразом на обличчі торкався пари тканинних палітурок. Коли вона необережно зачепила табурет, і той з гуркотом перевернувся, він підвів погляд. Усміхнувся, така швидка натягнута усмішка.
     Вона прямує коридором далі, до приватної частини. Жінка на ім’я Елізабет Ніцше простягнулася на дивані у своїй великій опочивальні. На її голові – пляма білої мережки, на невеликому столику лежать маленькі круглі окуляри з товстими лінзами. Кілька сивих пасем волосся повільно ворушаться від подувів вітру з відчиненого вікна. Коли вона чує наближення Гедвіґ, схоплюється і повертає голову у бік того, що її потривожило. Така тепер у Гедвіґ робота. Життя іншої людини, чи точніше – його уламки. Кожну четверту годину вона читає вголос книги і публікації, які вибирає стара. Брошури і памфлети на політичну тему або романи відомих письменників. Лише зрідка нетерпляча роботодавиця вимагає читати те, що написане у публікаціях її славетного старшого брата Фрідріха, і Гедвіґ потай за це їй вдячна.
     Вона побоюється його, незважаючи на те, що останки генія під мармуром на кладовищі у Рюкені уже давно точить хробак. Але його погруддя знаходиться на нижньому поверсі. Поруч стоїть інша, навіть страхітливіша скульптура в мініатюрі, що зображує обожнювану персону в інвалідному візку. Звісно, він не виглядає хворим. Його очі не скошені, слина не скапує на артистично переплетені пальці. Художник схопив строгий дух, звернений у далечінь погляд, захмарене від перенасичення земними справами чоло.
     Зранку вона мусить закапувати піпеткою кілька капель безбарвної рідини у нерухомі очі старої. В останні роки свого життя велика Елізабет Ніцше, яку новопризначений канцлер Адольф Гітлер назвав матір’ю Німеччини, практично осліпла; райдужна оболонка ока покрилася сіруватою плівкою, і навіть хірург у Наумбурзі не зміг її видалити. Гедвіґ допомагає їй одягати старомодні сукні з чорної тафти, які стара так любить носити. Вона дивиться на свої юні руки на фоні темної тканини і тремтить. Чіпляє маленький чепчик мережива на тім’ї старої, допомагає нанизати персні на покручені пальці. Жадібні руки, думає вона. Руки, які вже давно нічим не зайняті, але не хочуть послаблювати хватку, не хочуть випускати свою здобич.
     Вона допомагає їй з окулярами, стара у той час щось бурмоче, довгі незрозумілі тиради, ніби намагається щось розгледіти у минулому, якесь життя, що руйнується серед тіней, життя у якихось бозна-де джунглях – затонулий рай.
     – Що? – роздратовано запитує стара, устаючи на ноги. – Що таке?
     Через кілька днів над Веймаром затягується дощова погода, це змушує усіх залишатися у будинку. Гедвіґ порається на кухні, де мовчазна Криста нарізає шматочками червону капусту і готує її на вині та сиропі. Кімнатою поширюється густий дух, волохатий, ніби невипране вовняне пальто, і старий запах сигар.
     – Ти так собі це уявляла-думала?
     Голос матері з тріскучої телефонної лінії звучав суворо. Тепер цей голос став її власним, він перемелювався усередині її голови. Стрімголов покинути Швецію. Навіть не зуміти пояснити чому, та ще й до всього саме тоді, коли криза в Європі здавалася неминучою. Чи звучав голос матері ще й недовірливо? Після розмови вона не могла сказати напевне. Проте вона пам’ятає, як неправдоподібно звучали її власні пояснення, як вона плакала, коли повішала слухавку. Вона сказала, що отримала місце через посередництво. Але не назвала імені посередника. Це на краще. Матір всеодно ніколи б не зрозуміла, як Гедвіґ вдалося завести такі впливові знайомства. Вдома, у селі, життя минало своїм спокійним плином.
     Коли вона заплющує очі, бачить матір, яка метушиться між тазом з немитим посудом і хлівом. Бачить кам’яний мур, який відділяє поле від лугу, і перелаз, де вони часто стояли, взявшись за руки – вона і хлопець, за якого її сватали батьки. Його звали Арвід. Усі вважали, що вони повинні одружитися. Але згодом вона передумала. Арвід був таки доволі непоганим, трохи неквапливим і повільним. Він готувався перейняти господарювання на фермі своїх батьків. Правду кажучи, вона прагнула того ж. Та враз якась тривога, гарячка завирувала в її крові. Вона усвідомила, що повинна вибиратися геть звідси, навіть, якщо це означало б втечу.
     Яким було здивування, коли вона розповіла, що збирається до міста, шукати роботу на фірмі. Її мати вважала всіх міських дівчат непутящими – для них єдиним способом заробити собі на життя було піти на Кунґсґата і продати себе тому, хто запропонує вищу ціну. Певним чином, вона мала рацію – навіть більше, ніж Гедвіґ хотілося б визнати, коли через рік вона сиділа у своїй орендованій кімнаті й перелічувала «стрілки» на шовкових панчохах. У неї не було грошей, щоб купити нові, а після того, як вони разом з Віван і Доріс впроголодь пережили першу зиму, Гедвіґ почала роздумувати чи не приєднатися їй до ряду жінок перед універмагом PUB.
     Більшість із них все ще виглядали рум’яними і здоровими. Деякі мали гарний одяг. Вони завжди чекали тієї пори, коли зачиняться кінотеатри та театри, їм належали опівнічні години, тоді вони починали грайливо красуватися. Їх підбирали пани у хутрах, які проїжджали повз на автомобілях. Хихотіння розходилося луною між фасадами будинків. Тепер вони сміятимуться всю дорогу до ощадбанку, – промовила не без заздрості Віван.
     Отож, минув ще один рік, і ось – поїздка до Німеччини. Отримане місце праці і разом з тим можливість навчитися мови та нових звичаїв. Спосіб вибратися у світ. Вілла з високими дубами і висадженими кипарисами. Мухи на кухні. Минулої осені у цей час вона сиділа у човні перед одним з островів архіпелагу і дивилась, як темна вода плине між пальцями. Потім – тягуча мертва пора, сльота на стокгольмських вулицях, великі чоловічі руки з грубо обстриженими нігтями. Коли вона зажмурюється, перед очима вони: разом. Вона нахиляє шию. Яка невинна шия була у тієї дівчини. Вони кудись прямують, вона і він, до того готелю з брудними парадними вікнами, де у нього знайомий портьє. Патрисія. Звісно, саме так називався той готель.
     Минула зима видалася неймовірно холодною, навіть серце дерев’яніло від морозів. Риддарф’єрден покрився кригою. Але в готелі було тепло, таке п’янке, тривке тепло. Він промовив: як же вони тут накочегарили. Сміх звучав низько і трохи тріскуче у дисканті. Коли він усміхався, на чолі в нього з’являлася поперечна зморшка. Та загалом виглядав по-хлоп’ячому. Він доволі міцно взяв її за шию, коли вони піднімалися застеленими потертими килимами сходами. Перед дверима нахилився уперед і ледь підштовхнув її, перш ніж ущипнути за соски. Вона схлипнула, якось безвольно протестуючи. Від цього він лише голосніше розсміявся.
     Він розлігся поверх коричневого покривала, так, як був, не знявши пальто, лише поскидав черевики. Зачекай трохи, – сказала вона. Замість того, щоб прилягти біля нього, підійшла до вікна. Не думаючи про те, що мало статися, запхала до рота вказівний палець.
     – Давай швидше, – підганяв він. Голос його звучав хрипко.
     Коли вона знову розплющує очі, то зауважує, що стара подає їй знак. М’язи її обличчя насилу рухаються, ця жінка рідко посміхається. Сувора. Впливова. Бюст брата на нижньому поверсі, розташований, ніби на вівтарі. Перед ним хочеться покласти квіти. Гору квітів – таку високу, щоб затулити мертві кам’яні очі.
     – Хто Ви? – кортить їй запитати у фрау Елізабет.
     Але вона прикушує язика. Той, хто не бажає оповідати про себе самого, не має права ставити запитання. Вона м’яко бере стару за лікоть і веде її сходами донизу, в бібліотеку. Полиці, якими заставлені стіни, прогинаються під вагою книг, успадкованих і придбаних, але в основному подарованих. Книги прибувають чи не щодня у коричневих пакетах без зворотної адреси. Завдання Гедвіґ – відкривати пакети, діставати томи та вносити їхні назви до списку, сортувати книги на вже переповнених полицях.
     – Мою працю, – гордо каже стара і озирається довкола.
     Тоді сідає у крісло-качалку, спинка якого прикрашена різьбленими з дерева фігурками, і простягає руку до стосу кореспонденції. Вона нетерпляче киває.
     – Все в порядку. Можеш іти.
Пер. Софія Волковецька

*

середа, 30 липня 2014 р.

"Що ти хочеш?" Ліни Екдаль

ЛІНА ЕКДАЛЬ
ЩО ТИ ХОЧЕШ?

Чому ти приїжджаєш сюди? Чому ти тут? Хто ти за професією? Що ти робиш тут? Хто ти? Як тебе звати? Що ти хочеш? Про що ти думаєш? Що ти бажаєш? Що ти хочеш? Чому ти стоїш тут? На що ти чекаєш? Як тебе звати? Де твоя Мама? Де твій Тато? Ким він працює? Ким ти працюєш? Що ти хочеш? Що ти їси? Чи ти їси м’ясо? Чи ти їси рибу? Чи ти їси гостру їжу? Чи ти їси негостру їжу? Чи ти здоровий? Які ти маєш хвороби? Які ти мала хвороби? Чи ти вмієш читати? Чи ти вмієш писати? Якою ти розмовляєш мовою? Чи ти вмієш розмовляти фінською? Англійською? Німецькою? Португальською? Чи ти розумієш данську? Що ти хочеш? Який тобі подобається одяг? Чи тебе цікавить секс? Чи ти сумний? Хто ти за професією? Чому ти стоїш тут? Чому ти нічого не кажеш? Що ти хочеш? Що тобі подобається робити у вільний час? Тобі подобається купатися? Плавати? Пірнати? Займатись альпінізмом? Ловити крабів? Раків? Що ти хочеш? Чи ти катаєшся на лижах? Чи ти зі Сконе? Єстрікланду? Смоланду, Ємтланду? Тоді звідки ти? Який твій улюблений колір? А чому? Що ти хочеш? Як звуть твого найкращого друга? Де ти живеш? Хто ти? Хто ти за професією? Що ти хочеш? Чи ти закохана? А в кого? Що ти хочеш? Як його звати? Її? Чому ти стоїш тут? Коли ти приїхала? Хочеш їсти? Хочеш булочки? Хочеш різками? Хочеш хуєм? Хочеш відтягнутися? Що ти хочеш? Чому ти не смієшся? Хто ти? Де ти живеш? Чому ти встаєш? Про що ти думаєш? Що ти хочеш? Чи ти створюєш? Пісні? Пісеньки? Чи ти граєш на якомусь інструменті? Чи тобі подобається подорожувати? Звідки ти? Чи ти веселий? Чому ти не смієшся? Коли ти приїхала? Коли ти їдеш? Що ти хочеш? Скільки ти коштуєш? Хто платить? Скільки ти їси? Як твої зуби? Шлунок? Нерви? Що ти хочеш? Хто буде платити? Де ти живеш? Де ти спиш? Хто ти? Що ти хочеш? Зробити мені? Зробити нам? Чому ти приїхав сюди? Чи ти знаєш, куди тобі? Чому ні? Чому ти приїхала сюди? Що ти хочеш? Якими хворобами ти заразишся? Чи ти креативний? Що ти хочеш? Чи ти збуджена? Коли ти приїхав? Чому ти стоїш тут? Як тебе звати? Що ти хочеш? Чому ти граєш у театрі? Як довго ти думаєш залишатися? Чи ти маєш із собою простирало?
Пер. Лев Грицюк