>>>W H Y T R A N S L A T O R F A C E B O O K

понеділок, 7 березня 2016 р.

8 віршів Тумаса Транстрьомера

ТУМАС ТРАНСТРЬОМЕР
ПОВОРОТ ДОБИ

Лісова мураха тихо чатує —
вдивляється в ніщо. Лиш краплі з листу
темного чути — й гул нічний глибоко в
                    каньйоні літа.

Ялина, наче стрілка годинника,
колюча. Мураха жевріє в тіні
гори. Птах скрикнув! Й нарешті! Котиться
                    поволі віз хмар.
Пер. Лев Грицюк

ТУМАС ТРАНСТРЬОМЕР
ПАРА

Вони вимикають лампу, і її білий дашок мигтить
якусь мить перед тим, як розчинитись,
як таблетка в склянці темряви. Тоді — вгору.
Готельні стіни злітають у небесну темряву.

Рухи кохання стихли, вони сплять,
а найпотаємніші їхні думки зустрічаються,
як зливаються одна з одною дві фарби
на мокрому папері школяревого малюнка.

Темно, тихо. Та місто нині вночі ривком
підібралося ближче. З погашеними вікнами прийшли будинки.
Стоять дуже близько в стлумленім очікуванні —
юрмище з безвиразними лицями.
Пер. Лев Грицюк

ТУМАС ТРАНСТРЬОМЕР
ОБЛИЧЧЯМ ДО ОБЛИЧЧЯ

У лютому життя стояло нерухомо.
Птаство літало нерадо, душа ж
шкреблась об ландшафт, як човен
пришвартований — об причал.

Дерева стояли, обернувшись до мене спинами.
Глибина снігу вимірювалася стернею.
Сліди від ніг старіли на насту.
Під брезентом слабшала мова.

Одного дня щось підійшло до вікна.
Праця спинилась, я підвів очі.
Горіли барви. Усе обернулося.
Земля і я стрибнули одне до одного.
Пер. Лев Грицюк

ТУМАС ТРАНСТРЬОМЕР
LAMENTO

Він відклав ручку.
Вона нерухомо лежить на столі.
Вона нерухомо висить у порожнечі.
Він відклав ручку.

Забагато всього — чого ні написати, ні замовчати!
Він паралізований чимось, що відбувається десь далеко,
хоча пречудова валізка й гупає, як серце.

Надворі — раннє літо.
Із зелені долинає свист: люди а чи птахи?
І заквітчані вишні голублять вантажівки, які приїхали додому.

Минають тижні.
Поволі настає ніч.
Молі сідають на шибку:
бліді телеграмки зі світу.
Пер. Лев Грицюк

ТУМАС ТРАНСТРЬОМЕР
ІЗ БЕРЕЗНЯ 1979 РОКУ

Стомлений од усіх, хто приходить зі словами, — слова, лиш не мова, —
я подався на засніжений острів.
Дикість слів не має.
Несписані сторінки стеляться навсібіч!
Натрапляю на сліди косулених копит у снігу.
Мова, лиш не слова.
Пер. Лев Грицюк

ТУМАС ТРАНСТРЬОМЕР
ВОГНЯНІ НОТАТКИ

Під час похмурих місяців моє життя зблискувало лише тоді, коли я кохався з тобою.
Як світляк загоряється й гасне, загоряється й гасне, — мигцем можна простежити його шлях
у нічній пітьмі між оливами.

Під час похмурих місяців душа лежала скорчена й безживна,
тіло ж ішло прямісінько до тебе.
Нічне небо мукало.
Потай доячи космос, ми вижили.
Пер. Лев Грицюк

ТУМАС ТРАНСТРЬОМЕР
РОМАНСЬКІ АРКИ

У напівтемряві величезної романської церкви юрмилися туристи.
Склепіння зяяло за склепінням, загальний вид — неосяжний.
Мерехтіло кілька свічок.
Безликий янгол обійняв мене
і зашепотів крізь ціле тіло:
“Не соромся, що ти — людина, будь гордий!
У тобі нескінченно відкриваються склепіння за склепінням.
Ніколи не станеш завершеним — і так тому й бути.”
Засліпленого слізьми,
мене виштовхали на п’яцу, що сонцем кипіла,
разом із містером та місіс Джонсами, паном Танакою і синьйорою Сабатіні,
і в них усіх нескінченно відкривалися склепіння за склепінням.
Пер. Лев Грицюк

ТУМАС ТРАНСТРЬОМЕР
НАЦІОНАЛЬНА НЕБЕЗПЕКА

Замміністра схиляється і рисує хрестик,
і її сережки дзвенять, мов дамоклові мечі.

Як пістрявий метелик стає невидимим на тлі землі,
зливається демон із розкритою газетою.

Владу посів шолом, якого не носить ніхто.
Черепаха-мати летить — рятується втечею під водою.
Пер. Лев Грицюк

пʼятниця, 29 травня 2015 р.

"Я виріс у неповній родині" Ґіла Скотта-Герона

ҐІЛ СКОТТ-ГЕРОН
Я ВИРІС У НЕПОВНІЙ РОДИНІ

Хочу віддати належне
родині, яка йшла наперекір уявленням,
яка не приймала нав’язаних правил,
у якій мене виховали жінки й у якій я виріс, —
і вже потім взнав, що походжу з неповної родини.

Мене послали жити до бабусі на Південь,
де мій дядько доживав свої дні,
а дідусь якраз, як то кажуть, вознісся на небеса,
і, як будь-які вчені уми точно зауважили б,
у мене не було ПРИКЛАДУ СИЛЬНОГО ЧОЛОВІКА, ЕГЕ Ж?
Та Лілі Скотт у жодному разі не була
типовою “чорною” бабусею, яка працює на пошті чи прибирає в готелі.
Ось до неї я й переїхав.
Тимчасово.
Просто доки все втрясеться.
Доки це втрясеться,
доки те втрясеться.
А мені наставало
3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10 років,
і сталося так,
що Лілі Скотт
виростила мене,
як і своїх чотирьох,
і я став одним із них.
І я любив її з усього серця,
і так ми жили.
Я виріс у неповній родині.

У неї було більше, ніж п’ять чуттів,
знала більше, ніж можуть навчити книжки,
і в її руках кожен виростав трішечки вище.
І навколо неї
усе було природно,
ніби вона відчувала,
що кажуть зірки,
що кажуть птахи,
що кажуть вітер і хмари,
відчувала душу й себе,
як то лиш африканці можуть.
І мені було боляче, страшно, жахливо,
коли однієї ночі Лілі Скотт раптом не стало,
а з небес прислали лімузин
забрати її до Бога, якщо він є.
І я взнав, що її не стало.
І я виріс у неповній родині.

І в житті мене вели,
і всю любов, якої я потребував, я отримував,
і в пожертвах своєї матері я бачив, про що їй ішлося в житті:
не тільки мене народити, а й дати мені життя.
І це ніяке не кліше — з тих
про силу чорних жінок,
бо, холєра: якщо ти слабкий — тобі кранти!
А сміливість до життя — настанова зробити більше, а не просто вижити.

І в багатьох-пребагатьох родинах немає то жінки, то чоловіка, —
без відчуття любові, якої бракує.
Може, й є родини, у яких є біль;
але немає СПРАВЖНЬОГО ЖИТТЯ, якого біль не торкнеться.
І вони не є неповними.
Хіба що родини солдатів, розквартированих за океаном
чи полеглих у боях, є неповними.
Хіба що родини пожежників, поліцейських, будівельників,
моряків, залізничників, далекобійників, пілотів, які втратили життя,
але не те, за що вони боролись у житті.
Тому що чоловіки вмирають, програють, занепадають духом і йдуть.
І так само жінки.
Я виріс у ТОМУ, ЩО ЛЮДИ НАЗИВАЛИ НЕПОВНОЮ РОДИНОЮ,
та якби вони коли-небудь справді прийшли до нашого будинку,
то б усвідомили, наскільки помиляються.
Ми працювали над своїм життям,
над своїм домом, над тим, що мали,
а не над тим, чого не мали.
У житті мене вели жінки,
але завдяки їм я є Чоловіком.
Хай благословить тебе Господь, Мамо. І дякую.
Пер. Лев Грицюк (травень і листопад 2011 року)

четвер, 21 травня 2015 р.

New Release: "Вплав" Сємьона Ханіна (2015)


Ханін, Сємьон.
Вплав. — Львів: Видавець Позднякова А. Ю., 2015. — 80 с.
ISBN 978-966-97224-7-8

*

© Сємьон Ханін, тексти, 2003, 2013
© Альбіна Позднякова, Лев Грицюк, переклад, 2015
© Кіріл Корчаґін, передмова, 2015
© Зане Оборенко, ілюстрація, 2014
© Юра Пікасо, дизайн, 2015
© Видавець Позднякова А. Ю., 2015

*

четвер, 9 квітня 2015 р.

Старий незавершений неповний пробний переклад із Геннінґа Г. Берґсвоґа



ГЕННІНҐ Г. БЕРҐСВОҐ
ДОЧКА [ПЕРША ЧАСТИНА ЗБІРКИ ПОЕЗІЙ «НЕМЕЗИДА» (2007)]

1

Дощ ущух. Ніч на суботу,
00:32. У прозорому всесвіті.
Рішення пересунути дзеркало — уже
прийнято. Через дірку в ринві дощ б’є об
перило на веранді. Ніч — золоте місто.
Жоден вихід не був виходом. Ушкоджена, огидна,
моя долоня. Рана лиш
обіцяє ще
більше ран,

2

які заростуть над нами. Збираю слова.
Прозорість: Важливо, щоби не пам’ятали.
Існує також інший, хто
збирає тінь. Хто никне.
Усе, що тобі треба знати про твою долоню. Контури.
Поверхні, форми. Негативні поверхні.
Негативне вміння. Чую голос у
голові, не будучи ним: дочка приходить із
близькості здалека. Уночі вона сидить
із ножицями за кухонним столом і робить власні
пазли. Примус, пробувати повернути
світ назад

3

до поверхні столу. Вона може сказати: Чую сміх
батька за домом, купа листя вже кишить
мушвою, рожева червá дихає цілим
тілом. Загледжую важку мокру від дощу бджолу,
яка вилазить назовні. Чи зможе вона вилетіти в
чисте повітря? Розширити мапу, обмежити втрату
до Ньюфаундленда. Моя смерть, батьку, —
гнучкий дім, без стін чи даху, фіранок чи
штор

4

[…]
поблизу. Здалеку відбувається світ.
Твої нотатки з радарної станції. Що цей
світ мав би бути відтворенням,
постановкою, яку ставить мозок. Реаліті-
фільм, керований великим тлумачем.
Я працюю з телескопами: Interstellar
системи підслуховування шукають повідомлень у шумі з
усесвіту. Тлумачимо шумові сигнали.
Search for Extra Terrestrial Intelligence. До
чого прислухаємось? Як розпізнати
сигнал? Слухаємо також слова в
записникові. Маленька Тереза —
сліпа, вона знає

5

так мало. Якою є функція зірки? Де ти
був, батьку? Тебе зловили? Чи хтось приніс
тебе додому? […] Мушу
торкнутися твоїх долонь, струпів і ран.
Мушу тримати твою долоню, борозенки землі, олію.
[…] Ці слова —
не мої. Пишу: Дім триває.
Слова не вміють говорити, людина вміє

6

ловити дощові краплі язиком. Якщо намагаюся
зупинити потік слів у голові, то зустрічаюсь із
паразитуючою натурою, яка з усіх сил бореться
за своє існування. Дім триває цього
вечора. Дівчатко бігає навколо в саду,
витискає свою смерть
крізь кожну пору

7

у моєму обличчі. Зогнила ракова тканина пахне
жахливо. Неможливість у дівчаткові, у домі. Ти — тут.
[…] Мовна порожнеча. Хвиль немає,
моря немає. Повторене тіло. Вибух:
Я бачив, як одягнена в чорне жінка перетворилася на звук і
кров. Я хотів прошепотіти це тобі, мов повітряна
смерть. Замкнеш мене всередині мови —
хочу лише створити

8

там нове життя. Стань на бік природи, Немезидо,
знищ паразитів. Вибий їхні
мізки. Зламай машини. Пізнай радість
від смерті людини. […] свій подих.
Вхід до твоїх вен, кобура.
Залізний лом. Голе тіло. Замерзлий язик.
Мова сама продовжує мурмотіти

9

у повітряному просторі, яке займало моє тіло.
На обійсті стоять граблі, сперті на
трактор. Кіт має відірвану
повіку, проте око продовжує мигати.
Перед тим як календар стане образом квітня,
сніг ще раз […] у землю й
[…] засніжену дошку для дартсу. Волога
[…] від середини,
[…]
[…] Бачу своє вроджене
обличчя. Дописатися до нового, досі невідомого
сенсу? Судна повільно рухаються
фйордом із сонцем. Вони здаються вмерзлими

10

у власні тіні. Лід не скував море
цього року. […]
[…]
[…] Піду покурю
на сходах. Повітря: міріади атомів, широко
розкриті, видимі. Лаксевоґський […]. Стає
невидимою мовою. Вросла куліса.
Починаю страх як хотіти
їсти. Текст-ТБ: «Північна Корея провела
успішне ядерне випробування».
Дерево є записом,
я — зовні

11

дому вдома. Стою й заглядаю до
своєї дитячої кімнати. Той, ким я був, лежить на
ліжку й шепоче: Планета, яку заселяємо, має
мільярди сніжинок, риб, жуків і твоє серце.
Тисячі дріжджевих клітин у кожному грамі землі, видимі
тисячам видів […]. Сотні мільйонів […]
лежать, як […], у кожній бочці. Він піднімає
руку, каже: Ти ніколи не був
більш далі. Не-[…] обсерваторія

12

моніторить небо. Я не
зникаю. Починати казати:
Кохаю тебе. Дівчинка
у батьковому костюмі, жовті автобуси.
Дощ.

Тереза: Сьогодні в мене з’явився батько. Сьогодні я втратила все.
Пер. з норв. Лев Грицюк

пʼятниця, 27 березня 2015 р.

"Мадригал" Тумаса Транстрьомера (1931-2015)

ТУМАС ТРАНСТРЬОМЕР
МАДРИГАЛ

Я успадкував темний ліс, куди рідко ходжу. Та настане день, коли мертві й живі поміняються місцями. Тоді ліс зарухається. Ми — не без надії. Найважчі злочини залишаться нерозкритими, попри старання багатьох поліцейських. Так само десь у наших життях є велика нерозкрита любов. Я успадкував темний ліс, але нині йду іншим лісом — світлим. Усе живе — що співає, звивається, махає й повзає! Весна — і повітря вельми насичене. Я закінчив університет забуття й зараз я — із такими ж порожніми руками, як рукави сорочки на мотузці для прання.
Пер. Лев Грицюк

Два старі незавершені неповні пробні переклади з Майкла Ондатже

МАЙКЛ ОНДАТЖЕ
МИЛОЗВУЧНЕ, ЯК ВОРОНА

8-річній Гетті Кореа

“Сингали, поза сумнівом, — один із найменш музикальних народів у світі. Неможливо мати ще менше чуття тону, лінії чи ритму.” (Пол Боулз)

Твій голос звучить, як скорпіон, якого проштовхують
крізь скляну трубку,
як хтось, хто щойно наступив на паву,
як вітер, який виє в кокосі,
як іржава біблія, як хтось, хто тягне колючий дріт
кам’яним двором, як свиня, яка тоне,
як смажена ваттака,
кістка, яка ручкається,
жаба, яка співає в Карнегі-Холі.

Як ворона, яка плаває в молоці,
як ніс, у якого влучив плід манго,
як юрба на матчі Роял-Томіан,
матка з близнюками, пес-парія
із сорокою в пащі,
як опівнічний реактивний літак із Касабланки,
як аеропакістанське каррі,
друкарська машинка, яка горить, як сотня
пападамів, яких гризуть із хрумкотом, як хтось,
хто намагається запалити сірники в темній кімнаті,
звук клацання рифу, коли занурити голову в море,
дельфін, який розповідає епічну поезію сонній публіці,
звук вентилятора, коли хтось кидає в нього баклажани,
як ананаси, яких ріжуть на шматки на Петтахському ринку,
як сік бетелю, який улучає в метелика в повітрі,
як ціле село, яке вибігає наге на вулицю
і рве свої саронги, як сердита родина,
яка виштовхує джип із багнюки, як бруд на голці,
як 8 акул, яких везуть іззаду на велосипеді,
як 3 старих пань, замкнених у вбиральні,
як звук, якого я почув, коли спав по обіді,
а хтось пройшовся моєю кімнатою в браслетах на щиколотках.
Пер. Лев Грицюк 9 червня [2012 року]

МАЙКЛ ОНДАТЖЕ
ДАТИ

Стає очевидним, що я пропускаю [...].
Моє народження не ознаменувалося нічим іншим,
як річницею одруження Вінстона Черчилля.
Жодні пам’ятники не кровоточили, жодні інструменти
не зійшлися на [...] погоді.
То була сезонна незначущість.

Задовольняю себе материним восьмим місяцем.
Поки вона під час вагітності вкривалася потом на Цейлоні,
слуга неспішно ніс галявиною
тацю напоїв із льодом,
декілька друзів відвідували її,
аби [...], а я
пив лінії життя,
Воллес Стівенс сів собі в Коннектикуті
(склянка помаранчевого соку на столі,
спека така, що мав на собі лише шорти)
і на тильному боці листа
почав писати “Добре вдягненого пана з бородою”.

Тієї ночі, поки моя мама спала,
а її неабиякого живота охолоджував
вентилятор під стелею,
Стівенс складав докупи слова,
які проростали реченнями,
начисто голив їх,
формував, і сторінка враз
ставала думкою там, де не було нічого,
голова спрямовувала руку
туди, куди він хотів,
і він бачив, що його рука казала:
“Душа не є скінченною, ні, не є”,
а я ріс у материному животі,
як і квіти за вікнами в Коннектикуті.
Пер. Лев Грицюк [червень 2012 року]