Інтерв'ю з перекладачем: 39. Олег Король

Як Ви стали перекладачем?

Воно якось само собою прийшло. Мені вже змалку подобалося вивчати чужоземні мови. Дід дав перші уроки німецької, якою досконало володів. І досі їх пам’ятаю. Досі можу зачитати з голови доволі великі уривки текстів із старезних підручників. Наприклад:

«Айнс, цвай, драй, фір.
Піоніре гайсен вір.
Фюнф, зекс, зібен, ахт.
Аллє штеєн ін ден вахт».

Або ж така перлина:

«Вір данкен дір, ґеносе Сталін, фюр унзере ґлюкліхе кіндгайт».

І так далі. Азів польської мови мене навчила бабуся, а далі я вже сам читав дитячі книжечки. Моя мама була вчителька французької мови, і вже у п’ятому класі я встиг проштудіювати весь курс цієї мови для восьмирічних шкіл. Пригадую, тоді навіть допомагав мамі – виправляв помилки в учнівських зошитах. Хотів і оцінки ставити, але до такого мені було зась.

Коли я навчався в червоноградському філіалі львівської політехніки, у нас, студентів, що вивчали французьку, було «вікно». Щоб не гайнувати часу, я заповняв це «вікно» – ходив на пари німецької мови, чим немало дивував однокурсників. А коли став студентом стаціонару тої ж таки політехніки, виявилося, що у «французів», «німців» та «іспанців» лекції цих мов відбуваються у четвер, вихідний для переважної більшости студентів – «англійців». Тому-то я облишив французьку й долучився до «англійців». Почав з нуля, але невдовзі цілком непогано давав собі раду.

У ті ж таки роки я взявся – просто цікаво було – до чеської, словацької та південнослов’янських мов. Ходив до Львівської обласної бібліотеки іноземних мов і брав там те, що подобалося. Пригадую, якось трапилася мені книжка, що її в перші роки після Другої світової війни надіслав як подарунок громадянам СРСР, що пережили страхітливу війну, американець Клод О’Браєн, тоді ще хлопчик. Я з ним сконтактувався, лист дійшов до нього тільки завдяки тому, що його рідний брат був шериф у Спокані.

Будучи інженером, я одного разу купив шведсько-польський розмовник. Їздити на роботу і з роботи доводилося майже півтори години, ото я й читав та перечитував оцю «тролейбусну книжечку», причому бувало, що й нервував тим читанням деяких пасажирів.

Коли я працював уже літературним редактором у газеті «Поступ», туди надійшли норвезькі газети (якраз була Зимова олімпіада в Ліллегаммері). Отож читав статті й багато чого розумів. Допомогло те, що простудіював російсько-норвезький словник крилатих висловів (автор Берков) та гарну книжку «Російські ідіоми в картинках» (відповідники – данською, норвезькою та шведською мовами).

Треба ще сказати, що я разів п’ять перечитав доволі товстенький підручник латиської мови, який написали Векслер і Юрік. До речі, хороший підручник.

А віднедавна я принаймні раз на два-три дні уриваю час, щоб подивитися квіз-програму італійського каналу «РАІ-уно» «Ередіта», яку веде Карло Конті. Дійшов (не Карло, а я, звичайно ж) до такого рівня, що дізнаюся значення незнайомого слова безпосередньо з контексту. Тут допомогло те, що свого часу я прочитав без словника кілька дитячих книжок італійською та іспанською. Йшло порівняно гладко, бо ж мало не напам’ять знав оригінали. Зокрема «Los tres gordinflones» Юрія Олеші – бестселер мого дитинства.

Шкода, часу мало, нíколи дивитися...

А перекладати взявся у свої дванадцять літ. Тоді в радіо й телебаченні часто звучала пісня Станіслава Пожлакова «Колискова про чотири дощі». Ото ж я спробував передати її українською. На мій день народження мама зробила мені подарунок – наспівала цю річ на гнучку грампластинку. Тоді у Львові була студія запису. Серйозно ж займатися перекладами я почав наприкiнцi сiмдесятих – на початку вiсiмдесятих.

З якої мови (мов) Ви перекладаєте і на яку (які)? Як сталося так, що Ви обрали саме цю мову (мови)?

Надруковано мої українські переклади з польської, чеської, словацької, болгарської, німецької, англійської та шведської. Ще є не надруковані – з французької та латиської. Набралося близько тридцяти книжок (у тому числі сімнадцять шведських). Опубліковано мало – десь, може, чверть тої писанини.

З української я переклав різними мовами вірші таких авторів.

1.      «Апокаліпсис» Василя Терещука – дев’ятьма мовами.
2.      «Я лежав при дорозі, як сніг…» Романа Скиби – сімома мовами.
3.      «Дві тіні» Володимира Павліва – одинадцятьма мовами.
4.      «Старий, як пень…» Володимира Полянчука – десятьма мовами.
5.      «Я сьогодні щасливий» Дмитра Онковича – дванадцятьма мовами.
6.      «Атараксія» Оксани Кришталевої – польською.
7.      «Облога Мальти» та інші вірші Юрія Волощака – англійською.
8.      Вибрані вірші Данила Кулиняка – польською.
9.      Збірка «Моцарт ступає по тиші» Миколи Семенюка – польською.

Ще студентом я читав Сарояна і трохи перекладав його (дуже вже мені подобалися його речі). Шкода, не збереглася ця робота. Втім, не шкода, бо то були учнівські спроби, штубацтво…

З усіх моїх робіт більш як половина – переклади з шведської. Знову ж таки, почалося все випадково. Якось я купив книжку Віллі Чюрклунда в чеському перекладі. Мене цей автор просто-таки зачарував, і я не втримався – став передавати деякі уривки українською мовою. А потім подумав собі: а чому б не спробувати це зробити з оригіналу твору? Написав до Москви, звідти прислали мікрофільм. А тоді я, не маючи словника, ходив до бібліотеки імени Стефаника й працював у читальному залі. Переклав п’ять речей Чюрклунда, вони й досі не опубліковані. З решти шведськомовних авторів можу назвати Генріка Мейнандера, Богдана Кентржинського, Марію Ланґ, Яна Мортенсона, Артура Лундквіста, Уно Мудіна, Пера Улофа Енквіста та Ейвінда Юнсона.

Розкажіть трішки, як Ви підходите до роботи, перекладаючи роман, збірку новел, збірку віршів. Що спільного? Що відмінного? Які кроки Ви зазвичай здійснюєте?

Все залежить від того, скільки часу виділено на роботу. Коли я нічим не обмежений, то волію спершу прочитати твір разів два-три й допіру тоді працювати. Відтак дати цій сировині відстоятися, щоб трохи її підзабути, вивести написане на папір і засісти за шліфування. Тобто виловлювати блохи – виправляти всілякі дурниці та недоречності. Непогано, коли відшліфуєш річ зо два рази. Але це ідеал. Останнім часом мені нема коли вгору глянути, й мушу обмежуватися вичитуванням по діягоналі. Гаразд, що перекладаю товстенькі книжки й поки добираюся до кінця, встигаю-таки підзабути те, про що йшлося на початку.

Це щодо прози. Підхід до поезії принципіяльно той самий. Різниця полягає в тому, що тут не вдається працювати ритмічно й послідовно. Так би мовити, «конвеєрно». Буває, мордуєшся, мордуєшся над якимсь рядком – плюєш і переходиш до наступної строфи чи до наступного вірша. Коли й далі нічого не виходить, відкладаєш це діло на потім. Не раз і не два траплялося, що зранку самі напрошувалися ті рими, і óбрази, що звечора ну ніяк не давалися.

Сама ж робота над прозою і поезією в кожному з цих двох варіянтів має свої особливості. Перекладач мусить донести до читача думку і образ. У прозі зазвичай важливіша думка. У поезії – образ. Попросту – різні пропорції першого і другого. Коли маю справу з римованим віршем, я подумки прокручую різні версії цих образів, а тоді нагромаджую можливі рими й ставлю їх у кінець ще не написаного рядка. Своєрідне буриме. У мене набагато краще зорове сприйняття, ніж слухове, тому бажано бачити все на папері. Це стосується й прозових речей. Трапляються речення, в яких годі кінці знайти. Суть ніби й розумієш, а не можеш вилити її на папір (тобто на монітор). Ось тоді набираєш речення абияк, куди руку по клавіятурі понесе, – нехай воно навіть дуже вже дурнуватим видається, – й дивишся на нього. І тут – гульк! – тебе осіняє. І кажеш сам собі: «Дурню, та воно ж на поверхні лежало!»

Це я спрощено й дуже приблизно пояснюю. Переважно й сам не можу збагнути, як і звідки береться розуміння та трактування тексту. Знаю, що мозок – це блекбокс. Користуюся ним, а принцип його дії ніколи не осягну…

Як Ви отримуєте замовлення? З Вами сконтактовуються видавництва? Чи як це відбувається?

Я все своє життя писав «у шухляду» й не дуже рвався до друку. Пропонувати пропонував, здебільшого діставав відмову, але не зважав на такі дрібниці й працював далі. Всі мої давніші публікації – це наслідок щасливого випадку. А замовлення… Фактично вони почалися років п’ять тому. Бували й раніше, але – нерегулярні, доривчі. Останнім часом я мав замовлення від шести видавництв. Працював для чотирьох, із двома не сторгувався. З етичних міркувань не стану наводити назви цих установ.

Що Вас найбільше приваблює в перекладацькому фаху, які його переваги? Недоліки?

Важко сказати. Мабуть, найбільше приваблює знахідка як така. Дуже добре розумію Пушкіна, який частенько, написавши щось дуже вдале і влучне, підскакував і гукав: «Ай да молодец Пушкин! Ай да сукин сын!» Ще одне. Переклад багато в чому подібний до всіляких розумових забав – кросвордів, ребусів, шарад тощо, які я завжди любив. Ба, навіть складав їх, працюючи і літредом газети «Експрес», і за сумісництвом також «забавмайстром» «Недільного «Експресу» (псевдо – Пан ОЛЕГ, якщо хтось пам’ятає мої забавульки – «забігайлівки», «мутульки», «латишівочки», «іншомовочки», «дзеркалівочки» та інші). Моральне задоволення – теж важлива річ. Не хочу розкидатися пишномовними словами про слід у житті, але той слід таки треба залишити. І втямлюєш це вже аж на схилі віку…

І, нарешті, «the last, but not least» – матеріяльний стимул. Я далеко не багатій, пенсія невеличка, тому й доводиться також на гроші зважати. Будь я товстосумом – взагалі не брав би гонорарів. Друкувався б своїм коштом та й роздаровував би примірники наліво й направо.

Найбільша вада цього фаху (як і фаху літературного редактора), на мою думку, – це те, що твої знахідки читач (а тим паче – критик) сприймає як належне й не варте згадки, а звертає увагу передусім на огріхи – чи то справжні, чи то уявні, чи то надумані. Еге ж, так воно і є. Всім не догодиш. Як казав мій щирий приятель Ігор (до слова, чудовий літред), усі дуже добре розуміються на українській мові та на футболі. Ось тільки ніхто не вміє грати в той футбол. Також ніхто не вміє ні писати, ні говорити по-українському. І на письмі, і в усному мовленні лишень бекає і мекає. Кукурікати – це вже найвищий пілотаж.

Ця вада не без користи: зважаєш на критику, робиш поправки, навчаєшся і вдосконалюєшся. Випадок негативного зворотного зв’язку…

Менша вада – перекладацьку роботу поголовно недооцінюють, вважаючи її суто механічною – якимсь суцільним порпанням у словниках. Але ця штука вже радше внутрішнього, психологічного плану – особиста справа кожного перекладача.

Чи є сенс ставити запитання авторові твору, який Ви саме перекладаєте?

Завжди є сенс. У мене маса запитань до автора книжки, над якою нині працюю, але не маю з ним контактів. Одному авторові я, мабуть, смертельно набрид своїми запитаннями, уточненнями, зауваженнями, виправляннями та пропозиціями, бо на презентації книжки він сказав таке: «Ось тепер пора перекладати цю роботу мовою оригіналу». Хороший у нього гумор, добре розвинений. Надіслав цей пан мені поштою кілька своїх книжок – як подарунок за мою занудність.

Який досвід, які знання та якості особливо важливі для перекладача художньої літератури?

Важливе геть усе. Ніщо не зайве перекладачеві, як і літредові. Ці дві професії мають чимало спільного. Викладаєш ото думку, яку зловив в оригіналі, на папір, а тоді правиш. Точнісінько так само правиш, як і текст недолугого (такі теж бувають) газетяра. Дуже бажано орієнтуватися в реаліях твору, що стосуються часу та місця дії. Звичайно, треба дуже добре знати мову оригіналу. Ну а рідну мову треба знати ще краще.

Дуже високо ставлю ерудицію. Мене самого вона часто виручала. А чи часто підводила – не знаю. Це вже читачам вирішувати. Можна й на рівному місці послизнутися, причому й не здогадатися, що ти послизнувся.

Чи існує який-небудь виконаний Вами переклад, що особливо врізався Вам у пам'ять? Розкажіть трішки про нього, будь ласка.

Переклади – це як рідні діти. Про всіх пам’ятаєш, усіх любиш, за всіх серце болить. Не можу виділити ні одного. З усіма пов’язані цікаві речі – з того чи іншого огляду.

Якби Ви були цілком вільні обирати - яку книжку, які книжки, творчість якого автора Ви перекладали б?

Мені до душі складні, навіть дуже складні речі. Як приклад, можу навести зі свого доробку «Пісню Соломона» Тоні Моррісон (надруковано), «Світло в серпні» Вільяма Фолкнера (готується до друку), «Візит придворного лікаря» Пера Улофа Енквіста (не знати, коли надрукується) і «Дальтонію» Олексія Казберука (не надруковано, і навряд чи коли-небудь надрукується). Що важче перекладати, то більша радість від знахідки. Паралель із рідним сином чи донькою: чим більше клопоту завдасть тобі дитина, тим вона дорожча.

Отже, я радо перекладав би тонкі й гострі, психологічні речі. І, мабуть, химерні, незвичні. Щоб вийшов гарний переклад, конче треба, щоб ти пройнявся автором, думав і дивився так, як він. А головна умова – щоб сам твір тобі подобався. Коли хтось стверджує, що може геть усе перекладати («од молдаванина до фіна // друзяка все переклада»), я йому не вірю. Та й сама ця головна умова про яку я написав, – необхідна, але далеко не достатня. Скажімо, я закоханий у вірші Димчо Дебелянова. Пробував перекладати – виходить белькіт. «В оригіналі він Дебелянов, – спересердя пробурмотів я собі під ніс, – а в мене, партача, – ДЕБІЛянов». Так я й не переклав цієї чудової поезії.

*

Попередні інтерв'ювовані:

1. стронґовський

2. Христина Назаркевич

3. Андрій Савенець

4. Андрій Бондар

5. Остап Сливинський

6. Мар'яна Прокопович

7. Дзвінка Матіяш

8. Алла Татаренко

9. Дмитро Дроздовський
10. Іван Лучук
11. Віталій Кейс
12. Наталка Сняданко
13. Андрій Маслюх
14. Михайло Найдан (Michael Naydan)
15. Уйям Блекер (Uilleam Blacker)
16. Юрій Садловський
17. Завен Баблоян
18. Юрій Зуб
19. Олександр Ірванець
20. Роман Гамада
21. Наталя Трохим
22. Рита Кіндлерова
23. Віктор Морозов
24. Вікторія Наріжна
25. Роман Скакун
26. Ірина Шувалова
27. Сергій Снігур
28. Юрій Завгородній
29. Ярослава Шекера
30. Дмитро Чистяк
31. Андрій Антоновський
32. Катерина Міщенко
33. Юрій Завадський
34. Єлєна Марінічева
35. Анна Багряна
36. Володимир Чернишенко
37. Неля Ваховська
38. Катерина Калитко