>>>W H Y T R A N S L A T O R F A C E B O O K

понеділок, 29 березня 2010 р.

Інтерв'ю з перекладачем: 21. Наталя Трохим



Як Ви стали перекладачем?

Все почалося з компанії «Інтернет-Україна». Коли я прийшла туди влаштовуватися на роботу, директор спитав: «Ви добре знаєте англійську?» Я чесно відповіла: «Не дуже. Зате я добре знаю українську». Мене взяли. Моя робота полягала в тому, щоб знаходити, перекладати з англійської і розміщувати на сторінках інтернет-видання від чотирьох (попервах) і до дванадцяти (згодом) різнотематичних матеріалів щоденно. Тематика була традиційна: спорт, здоров’я, мистецтво, мода, ну і, звичайно, всілякі цікавинки.  Я пропрацювала там неповні два роки.

Потім звільнилася і звернулася до директора школи, де навчалися мої діти, з пропозицією створити літературно-перекладацьку студію. Директор погодився. Так у школі №100 з’явилася студія «Голос». Це були незабутні часи, це були прекрасні діти і це була надзвичайно цікава, радісна і продуктивна праця. Ми з дітьми вчилися читати і перекладати відразу з трьох мов — англійської, польської і чеської. У мене досі збереглися їхні поетичні переклади — перші спроби моїх перших п’ятикласників. І тоді, ретельно готуючись до кожного заняття, розбираючи дитячі віршики Яна Бжехви, Франтішка Грубіна, англійські лимерики (а згодом і сонети), пояснюючи дітям усі тонкощі і нюанси, перекладаючи разом з ними — я відчула себе перекладачем.

З якої мови (мов) Ви перекладаєте і на яку (які)? Як сталося так, що Ви обрали саме цю мову (мови)?

На це, здавалось би, просте питання у мене є складні відповіді — але я відповім просто і коротко, що перекладаю на українську з англійської, польської, чеської, білоруської, литовської і маю вісім поетичних перекладів з грузинської, зроблених “у співавторстві” з авторами.

Саме ці мови — бо: англійську вчила в школі — в дуже добрій школі з прекрасною вчителькою, потім — на курсах, потім — в університеті. Чеською зацікавилась в університеті. Польську знаю, бо живу у Львові. Білоруська — спокусливо близька і зрозуміла. Інтерес до литовської — від Галі Кирпи і Дмитра Чередниченка.

Розкажіть трішки, як Ви підходите до роботи, перекладаючи роман, збірку новел, збірку віршів. Що спільного? Що відмінного? Які кроки Ви зазвичай здійснюєте?

Звичайно, переклад віршів і прози — це різні речі, особливо для того, хто має бодай якесь поетичне обдарування. Над поодинокими віршами працювати легше, їх я перекладаю спонтанно, які хочу і коли хочу, більшість з них досі не опублікована. Для перекладу вірша (окремого) мені досить лише імпульсу і натхнення. Коли ж ідеться про цілу збірку — це вже складніше, бо не кожен вірш піддається перекладові. До того ж, поезія — річ дуже суб’єктивна, сприйняття її залежить від тисячі причин — і від настрою, і від погоди, — тому в збірці завжди трапляються тексти, які сьогодні мені не подобаються — і робота не йде.

З прозою інакше, чужомовна проза для мене — це ніби якийсь обшир, який треба подолати. Часом він схожий на хащі, через які я продираюся з муками, часом — на барвисту луку, часом — на поле картоплі, а часом перетворюється на кавалок життя. Переклад прози вимагає тривалого  зосередження, самодисципліни, навіть самозречення. Але найважче для мене — почати, взяти правильну ноту, знайти відповідну тональність, правдиву інтонацію; відбути перевтілення — і мовне, і навіть психічне, щоб пережити і передати всю правду, записану в тексті і підтексті, яку тільки дасться відкрити. Тому переклад першого розділу роману Салмана Рушді “Опівнічні діти” я переписувала тричі.
Які я здійснюю кроки? Звичайні: читаю, уявляю український текст, приступаю до перекладу, читаю вголос перекладені фрагменти (пробую на слух), виправляю те, що не звучить, знову читаю — тепер вже комусь, враховую зауваження, знову правлю. І так виходить (не мимоволі), що залучаю до роботи над перекладом всю сім’ю, бо два вуха добре, а десять — краще.

Як Ви отримуєте замовлення? З Вами сконтактовуються видавництва? Чи як це відбувається?

За прозу я беруся тільки на замовлення видавництв — з легкої руки Дмитра Чередниченка і Галини Кирпи, які першими відважно порекомендували мене київському “Юніверсу”. Це був доленосний крок. А поезію перекладаю просто  для себе.

Що Вас найбільше приваблює в перекладацькому фахові, які його переваги? Недоліки?

Коли моя сестра прочитала це запитання, то про переваги замість мене жартома (а може й не зовсім) відповіла: “Компліменти!” Щось в тому є…

Але насправді найдорожче для мене в перекладі — можливість реалізації, справдження, самопізнання і самовдосконалення. Переклад — це мій “сродний труд”, без якого немає щастя. Можна навіть сказати, що переклад доброго тексту — це щастя: але тільки доти, поки не перетвориться на горе. Я розумію, що це схоже на гіперболізацію, але я справді не раз зазнала горя через переклади — зокрема через грубе редакторське втручання в готовий текст. Це повсюдне безглузде виправляння «в» на «у», «з» на «із», «щоб» на «щоби» і «аби», «і» на «та», «сім’я» на «родина», «думаю» на «гадаю» — і так далі, до нескінченності — руйнує ритмомелодику тексту, псує його звучання, спотворює смисл. Тому найбільший недолік (навіть не недолік, а біда) нашого українського перекладацтва — це видавниче і редакторське свавілля, диктат так званих “київських стилістів”, які не люблять української мови (зате люблять російську), яким чужа українська мовна стихія, які спілкуються по-російськи, але мають якесь завчене теоретичне уявлення про те, якою повинна  бути правильна українська мова, як має звучати українська фраза, які слова можна вживати, а які ні (наприклад, слово “ріка” київські стилісти вживати не рекомендують, замість ріки у них — “річка”), вважають, що знають українську краще від українців і безапеляційно вказують нам, як треба писати нашою рідною мовою.

Найбільша моя перекладацька трагедія пов’язана з дитячою повістю Джеральда Даррелла “Балакучий згорток”, яка по-українськи мала називатися “Балакучий пакунок”, бо йдеться власне про пакунок, в якому була клітка з папугою — який там згорток! — але видавці, вибачте, «мали десь» і мою думку, і всі мої аргументи. Ця цікава, смішна і зворушлива, шляхетна повість, сповнена прозорих і ненав’язливих християнських і античних алюзій, вийшла у видавництві “Зелений пес” спотвореною до невпізнання — я мало не вмерла, як її побачила, і досі навіть не взяла авторських примірників.

Друга біда, що для більшості наших видавництв головне — прибутки, а не розвиток української літератури і культури загалом. Тому вони часто обирають дешевий (або найдешевший) варіант — дешеві або дармові авторські права, дешевого або дуже дешевого (це може бути навіть група студентів) перекладача, економлять навіть на редакторах і коректорах. І виходить — дешево й дуже — до сліз! — сердито!

Третій недолік той, що в нас немає критеріїв, авторитетів (справжніх, а не паперових). Немає пошанування перекладацької праці — як, зрештою, і будь-якої інтелектуальної праці в Україні. Немає фахової критики перекладу, повноцінного фахового видання. Дуже ніяково і неприємно говорити про гроші, але це теж важливий аспект. Мене навіть часом звинувачують в меркантильності (з моїх же слів), не враховуючи одного нюансу — почуття гідності все-таки не дозволяє мені працювати впівсили. Скільки б мені не платили, багато чи мало, я все одно роблю свою справу на повну силу, найкраще, як можу на цей момент. Але я, на жаль, не маю таких статків, щоб дозволити собі не думати про гроші і могти працювати безкоштовно. І я, на жаль, не маю стільки часу, щоб перекласти те, що люблю, і почати шукати видавництво, яке б погодилося це видати. Бо в мене, на щастя, є троє дітей, яких треба забезпечити всім необхідним для життя і для руху вперед. До речі, моя середульша донька давно і добре перекладає, її поетичні переклади з литовської, англійської і польської публікували журнали “Всесвіт”, “Сучасність”, “Дніпро”. І зараз в її шухляді лежить дві практично готові книжки для дітей — добірка (50 віршів) литовської поетки Яніни Дягутіте і віршована казочка “Бабця в’яже на шпицях” польськомовного єврейського письменника Урі Орлєва — вже три роки. І нікому того не треба.

Чи є сенс ставити запитання авторові твору, який Ви саме перекладаєте?

Звичайно, є. Такі запитання потрібні і корисні не тільки перекладачеві, але й самому авторові. Я ніколи не мала змоги звернутися до тих, чиї твори перекладала — аж до моменту, коли опинилася в Литві на міжнародному пленері поетів-перекладачів. Я здогадувалася, що співпраця з автором потрібна і важлива, а в Паланзі (саме там відбувався пленер) переконалася в цьому на власному досвіді. І то працюючи не лише над грузинськими і литовськими текстами, але й, що здається дивним, над білоруськими — скажімо, у вірші Гліба Лободенка  “[нло]” рядки: «лета жыве / восень жыве» - це парафраз патріотичного гасла «Жыве Бєларусь!»

Я цього не знала і не змогла вловити цей натяк, але відчула тут щось — і спитала про це автора. Добре, що автор був поряд, і переклад вийшов адекватний : «літу — слава / осені — слава», — бо — «Слава Україні!» Цікаво, що литовською цей же вірш перекладав Йонас Ліняускас і в нього виникло те саме запитання, і він знайшов аналогічне розв’язання.

Який досвід, знання та якості особливо важливі для перекладача художньої літератури?

Все згодиться — різноманітний досвід, різноманітні знання, філологічні і нефілологічні. До речі, цікаво, що обдаровані діти, навіть маленькі, дуже гарно і вправно перекладають те, що їх захоплює — часом навіть краще, ніж дорослі перекладачі. І дітям цілком вистачає того досвіду і тих знань, які вони мають — бо це, очевидно, не найважливіше.
А найважливіші якості — природність,  літературний хист, добрий мовний «слух», любов до мови, чутливість і самовідданість. Справжній егоїст ніколи не стане справжнім перекладачем. Ну і, зрозуміло, без внутрішньої свободи ніяка творчість неможлива. І ще, звичайно, почуття міри, отої золотої середини, рівноваги між втратами і здобутками. І ще — відвага. Але все це речі взаємно обумовлені і пов’язані.

Я давно зрозуміла, що нічого випадкового в житті нема, і все, що є, для чогось потрібне — так само і в перекладі.

Чи існує який-небудь виконаний Вами переклад, що особливо врізався Вам у пам’ять? Розкажіть трішки про нього, будь ласка.

Таких переклади два — «Опівнічні діти» Салмана Рушді і «Пітер Пен» Джеймса Баррі. Вся історія з Рушді — це якесь чудо, містика, це грандіозне відкриття і небувала праця, це цілий пласт життя і свідомості. Цей письменник подарував мені дивне відчуття впізнавання — у ньому (у його тексті) я навпомацки впізнавала себе — і пізнавала себе. Дивно, але це правда: я відкрила і осмислила себе справжню завдяки Рушді.

А над «Пітером Пеном» я працювала відразу після «Опівнічних дітей» і він став бальзамом на мої свіжі рани. Прекрасна книжка! І вона теж має у мене свою історію. Коли я була ще зовсім маленька, мама, яка рано навчила мене читати і змалечку формувала мої літературні смаки, подарувала мені цю книжку на день народження. Я взялася за неї, але скоро покинула — вона видалася мені нудною і фальшивою. Тому вийшло так, що вперше я повністю прочитала цю річ в солідному віці і в оригіналі. І не було краю моєму радісному подиву — ось яка це книжка! ось який це автор! Тобто, англійський, справжній «Пітер Пен» став для мене безцінним подарунком.

Якби Ви були цілком вільні обирати — яку книжку, які книжки, творчість якого автора Ви перекладали б?

Найперше — я дуже хотіла б повернутися до Рушді і перекласти «Останній подих мавра». Крім того — хочу перекладати поезію для дітей: і маленькі віршики, і віршовані казки, бо діти це люблять, легко засвоюють і дуже цього потребують. Бо любов до поезії має плекатися зроду. З авторів зараз на думці — Людвік Єжи Керн, польський поет, дуже цікавий, вигадливий і дотепний.

А ще я хочу перекладати грузинську поезію — бо вона прекрасна.


*

Попередні інтерв'ювовані:

1 коментар:

Анонім сказав...

Прекрасний перекладач!!! Не підкажете як з нею зв'язатися?