Костянтин Москалець:
На мою думку, сучасній літературі бракує зусиль. Вона їх уникає. Наприклад, ніхто не хоче писати і переписувати свої твори від руки. Бо це довго. Бо це вимагає зусиль. Ніхто не хоче ходити цілий тиждень, місяць, рік, виношуючи твір. Бо це важко. Бо це довго. Ніцше називав митців (і себе також) людьми материнського складу характеру, якраз через оце тривале виношування плоду-твору. А попереду на них чекали ще й зусилля та болі пологів! Так от, переважна більшість сучасних літераторів здалася би Ніцше найпростішими організмами, що розмножуються діленням. Це не вимагає жодних зусиль. Це відбувається дуже швидко. Тому їх так багато - і тому вони нічого не варті, бо вже одне те, скільки вони пишуть, свідчить проти них. Літератору сучасної - як і будь-якої іншої - доби, слід найперше бути. Тоді, навіть коли він не напише жодного рядка, він все одно виявиться автором твору, якого ніхто, окрім нього, не зміг би створити: автором себе. Ну, а якщо на додаток він іще й книжку напише про те, як саме йому ставалося і булося собою, про сніг на соснах і сміх крізь сльози, то теж незле. Я ту книжку неодмінно прочитаю.
*
Оксана Забужко:
Книжки, якщо вони чогось варті, самі хочуть бути написані. Недарма кажуть, що вони як діти. Чоловікам це, мабуть, важче зрозуміти; жінкам, які виносили дітей, ці аналогії ближчі і зрозуміліші.
Кожна книжка починається з якогось ключового образу, а такий образ - це завжди кристалізація певного масиву тем, проблем, над якими ти б'єшся роками, шукаючи відповідь.
І от все те неосмислене, розлите по життю, що тебе мучило і ковбасило, починає стягуватися докупи, набуває форми... Писання - це для письменника спосіб упорядкувати світ, структурувати навколишній хаос, зробити з нього свій особистий космос.
Так і "Музей..." для мене почався ще у вересні 1999 року - коли з'явився образ отих дитячих закопаних "секретів", про які думає героїня: що вони лишились у землі, і ніхто їх уже не побачить, бо втрачено код, за яким можна знайти місце. З цього моменту книжка вже в мені жила.
А решта - це "перебіг вагітності": співжиття з книжкою, нікому, крім тебе, не видною, співіснування з героями, які розвиваються по ходу, так, як їм хочеться, і з певного моменту тебе ведуть за собою, а не ти їх.
Ну, і боротьба з текстом, оте постійне відчуття, ніби "ідеальний текст" десь є, існує окремо від тебе, а ти його мусиш втілити в цей світ у слова - і втілити, не пошкодивши. Я рідко пишу прози більше, ніж сторінку на день. А на деяких важких місцях пишеться ще повільніше.
Немає коментарів:
Дописати коментар