>>>W H Y T R A N S L A T O R F A C E B O O K

середа, 31 березня 2010 р.

Electric Verses: сучасна фінська поезія

Нині інтернетами занесло мене на сайт, присвячений сучасній фінській поезії, - Electric Verses. Багато авторів (29), купа мов (7), є з чого вибрати. (Ось, наприклад, сторінка поетеси Аґнети Енкелль.)

вівторок, 30 березня 2010 р.

Перекладачі у Вергілія і Котляревського (за Небораком)

Сей скрізь по світу волочився
І по-фригійськи научився,
В посольстві був як драгоман.
--Іван Котляревський, "Енеїда"

"У поемі Вергілія мовна проблема не виникає, немає потреби у перекладачах і т. д., хоча така проблема була, очевидно, і в часи троянського переселення. Вергілій уникає цієї проблеми — вона для нього не істотна. Котляревський — навпаки — де тільки можна акцентує на ній, бо ця проблема для Котляревського — якнайістотніша."
--Віктор Неборак, "Перечитана «Енеїда»"

понеділок, 29 березня 2010 р.

Інтерв'ю з перекладачем: 21. Наталя Трохим



Як Ви стали перекладачем?

Все почалося з компанії «Інтернет-Україна». Коли я прийшла туди влаштовуватися на роботу, директор спитав: «Ви добре знаєте англійську?» Я чесно відповіла: «Не дуже. Зате я добре знаю українську». Мене взяли. Моя робота полягала в тому, щоб знаходити, перекладати з англійської і розміщувати на сторінках інтернет-видання від чотирьох (попервах) і до дванадцяти (згодом) різнотематичних матеріалів щоденно. Тематика була традиційна: спорт, здоров’я, мистецтво, мода, ну і, звичайно, всілякі цікавинки.  Я пропрацювала там неповні два роки.

Потім звільнилася і звернулася до директора школи, де навчалися мої діти, з пропозицією створити літературно-перекладацьку студію. Директор погодився. Так у школі №100 з’явилася студія «Голос». Це були незабутні часи, це були прекрасні діти і це була надзвичайно цікава, радісна і продуктивна праця. Ми з дітьми вчилися читати і перекладати відразу з трьох мов — англійської, польської і чеської. У мене досі збереглися їхні поетичні переклади — перші спроби моїх перших п’ятикласників. І тоді, ретельно готуючись до кожного заняття, розбираючи дитячі віршики Яна Бжехви, Франтішка Грубіна, англійські лимерики (а згодом і сонети), пояснюючи дітям усі тонкощі і нюанси, перекладаючи разом з ними — я відчула себе перекладачем.

З якої мови (мов) Ви перекладаєте і на яку (які)? Як сталося так, що Ви обрали саме цю мову (мови)?

На це, здавалось би, просте питання у мене є складні відповіді — але я відповім просто і коротко, що перекладаю на українську з англійської, польської, чеської, білоруської, литовської і маю вісім поетичних перекладів з грузинської, зроблених “у співавторстві” з авторами.

Саме ці мови — бо: англійську вчила в школі — в дуже добрій школі з прекрасною вчителькою, потім — на курсах, потім — в університеті. Чеською зацікавилась в університеті. Польську знаю, бо живу у Львові. Білоруська — спокусливо близька і зрозуміла. Інтерес до литовської — від Галі Кирпи і Дмитра Чередниченка.

Розкажіть трішки, як Ви підходите до роботи, перекладаючи роман, збірку новел, збірку віршів. Що спільного? Що відмінного? Які кроки Ви зазвичай здійснюєте?

Звичайно, переклад віршів і прози — це різні речі, особливо для того, хто має бодай якесь поетичне обдарування. Над поодинокими віршами працювати легше, їх я перекладаю спонтанно, які хочу і коли хочу, більшість з них досі не опублікована. Для перекладу вірша (окремого) мені досить лише імпульсу і натхнення. Коли ж ідеться про цілу збірку — це вже складніше, бо не кожен вірш піддається перекладові. До того ж, поезія — річ дуже суб’єктивна, сприйняття її залежить від тисячі причин — і від настрою, і від погоди, — тому в збірці завжди трапляються тексти, які сьогодні мені не подобаються — і робота не йде.

З прозою інакше, чужомовна проза для мене — це ніби якийсь обшир, який треба подолати. Часом він схожий на хащі, через які я продираюся з муками, часом — на барвисту луку, часом — на поле картоплі, а часом перетворюється на кавалок життя. Переклад прози вимагає тривалого  зосередження, самодисципліни, навіть самозречення. Але найважче для мене — почати, взяти правильну ноту, знайти відповідну тональність, правдиву інтонацію; відбути перевтілення — і мовне, і навіть психічне, щоб пережити і передати всю правду, записану в тексті і підтексті, яку тільки дасться відкрити. Тому переклад першого розділу роману Салмана Рушді “Опівнічні діти” я переписувала тричі.
Які я здійснюю кроки? Звичайні: читаю, уявляю український текст, приступаю до перекладу, читаю вголос перекладені фрагменти (пробую на слух), виправляю те, що не звучить, знову читаю — тепер вже комусь, враховую зауваження, знову правлю. І так виходить (не мимоволі), що залучаю до роботи над перекладом всю сім’ю, бо два вуха добре, а десять — краще.

Як Ви отримуєте замовлення? З Вами сконтактовуються видавництва? Чи як це відбувається?

За прозу я беруся тільки на замовлення видавництв — з легкої руки Дмитра Чередниченка і Галини Кирпи, які першими відважно порекомендували мене київському “Юніверсу”. Це був доленосний крок. А поезію перекладаю просто  для себе.

Що Вас найбільше приваблює в перекладацькому фахові, які його переваги? Недоліки?

Коли моя сестра прочитала це запитання, то про переваги замість мене жартома (а може й не зовсім) відповіла: “Компліменти!” Щось в тому є…

Але насправді найдорожче для мене в перекладі — можливість реалізації, справдження, самопізнання і самовдосконалення. Переклад — це мій “сродний труд”, без якого немає щастя. Можна навіть сказати, що переклад доброго тексту — це щастя: але тільки доти, поки не перетвориться на горе. Я розумію, що це схоже на гіперболізацію, але я справді не раз зазнала горя через переклади — зокрема через грубе редакторське втручання в готовий текст. Це повсюдне безглузде виправляння «в» на «у», «з» на «із», «щоб» на «щоби» і «аби», «і» на «та», «сім’я» на «родина», «думаю» на «гадаю» — і так далі, до нескінченності — руйнує ритмомелодику тексту, псує його звучання, спотворює смисл. Тому найбільший недолік (навіть не недолік, а біда) нашого українського перекладацтва — це видавниче і редакторське свавілля, диктат так званих “київських стилістів”, які не люблять української мови (зате люблять російську), яким чужа українська мовна стихія, які спілкуються по-російськи, але мають якесь завчене теоретичне уявлення про те, якою повинна  бути правильна українська мова, як має звучати українська фраза, які слова можна вживати, а які ні (наприклад, слово “ріка” київські стилісти вживати не рекомендують, замість ріки у них — “річка”), вважають, що знають українську краще від українців і безапеляційно вказують нам, як треба писати нашою рідною мовою.

Найбільша моя перекладацька трагедія пов’язана з дитячою повістю Джеральда Даррелла “Балакучий згорток”, яка по-українськи мала називатися “Балакучий пакунок”, бо йдеться власне про пакунок, в якому була клітка з папугою — який там згорток! — але видавці, вибачте, «мали десь» і мою думку, і всі мої аргументи. Ця цікава, смішна і зворушлива, шляхетна повість, сповнена прозорих і ненав’язливих християнських і античних алюзій, вийшла у видавництві “Зелений пес” спотвореною до невпізнання — я мало не вмерла, як її побачила, і досі навіть не взяла авторських примірників.

Друга біда, що для більшості наших видавництв головне — прибутки, а не розвиток української літератури і культури загалом. Тому вони часто обирають дешевий (або найдешевший) варіант — дешеві або дармові авторські права, дешевого або дуже дешевого (це може бути навіть група студентів) перекладача, економлять навіть на редакторах і коректорах. І виходить — дешево й дуже — до сліз! — сердито!

Третій недолік той, що в нас немає критеріїв, авторитетів (справжніх, а не паперових). Немає пошанування перекладацької праці — як, зрештою, і будь-якої інтелектуальної праці в Україні. Немає фахової критики перекладу, повноцінного фахового видання. Дуже ніяково і неприємно говорити про гроші, але це теж важливий аспект. Мене навіть часом звинувачують в меркантильності (з моїх же слів), не враховуючи одного нюансу — почуття гідності все-таки не дозволяє мені працювати впівсили. Скільки б мені не платили, багато чи мало, я все одно роблю свою справу на повну силу, найкраще, як можу на цей момент. Але я, на жаль, не маю таких статків, щоб дозволити собі не думати про гроші і могти працювати безкоштовно. І я, на жаль, не маю стільки часу, щоб перекласти те, що люблю, і почати шукати видавництво, яке б погодилося це видати. Бо в мене, на щастя, є троє дітей, яких треба забезпечити всім необхідним для життя і для руху вперед. До речі, моя середульша донька давно і добре перекладає, її поетичні переклади з литовської, англійської і польської публікували журнали “Всесвіт”, “Сучасність”, “Дніпро”. І зараз в її шухляді лежить дві практично готові книжки для дітей — добірка (50 віршів) литовської поетки Яніни Дягутіте і віршована казочка “Бабця в’яже на шпицях” польськомовного єврейського письменника Урі Орлєва — вже три роки. І нікому того не треба.

Чи є сенс ставити запитання авторові твору, який Ви саме перекладаєте?

Звичайно, є. Такі запитання потрібні і корисні не тільки перекладачеві, але й самому авторові. Я ніколи не мала змоги звернутися до тих, чиї твори перекладала — аж до моменту, коли опинилася в Литві на міжнародному пленері поетів-перекладачів. Я здогадувалася, що співпраця з автором потрібна і важлива, а в Паланзі (саме там відбувався пленер) переконалася в цьому на власному досвіді. І то працюючи не лише над грузинськими і литовськими текстами, але й, що здається дивним, над білоруськими — скажімо, у вірші Гліба Лободенка  “[нло]” рядки: «лета жыве / восень жыве» - це парафраз патріотичного гасла «Жыве Бєларусь!»

Я цього не знала і не змогла вловити цей натяк, але відчула тут щось — і спитала про це автора. Добре, що автор був поряд, і переклад вийшов адекватний : «літу — слава / осені — слава», — бо — «Слава Україні!» Цікаво, що литовською цей же вірш перекладав Йонас Ліняускас і в нього виникло те саме запитання, і він знайшов аналогічне розв’язання.

Який досвід, знання та якості особливо важливі для перекладача художньої літератури?

Все згодиться — різноманітний досвід, різноманітні знання, філологічні і нефілологічні. До речі, цікаво, що обдаровані діти, навіть маленькі, дуже гарно і вправно перекладають те, що їх захоплює — часом навіть краще, ніж дорослі перекладачі. І дітям цілком вистачає того досвіду і тих знань, які вони мають — бо це, очевидно, не найважливіше.
А найважливіші якості — природність,  літературний хист, добрий мовний «слух», любов до мови, чутливість і самовідданість. Справжній егоїст ніколи не стане справжнім перекладачем. Ну і, зрозуміло, без внутрішньої свободи ніяка творчість неможлива. І ще, звичайно, почуття міри, отої золотої середини, рівноваги між втратами і здобутками. І ще — відвага. Але все це речі взаємно обумовлені і пов’язані.

Я давно зрозуміла, що нічого випадкового в житті нема, і все, що є, для чогось потрібне — так само і в перекладі.

Чи існує який-небудь виконаний Вами переклад, що особливо врізався Вам у пам’ять? Розкажіть трішки про нього, будь ласка.

Таких переклади два — «Опівнічні діти» Салмана Рушді і «Пітер Пен» Джеймса Баррі. Вся історія з Рушді — це якесь чудо, містика, це грандіозне відкриття і небувала праця, це цілий пласт життя і свідомості. Цей письменник подарував мені дивне відчуття впізнавання — у ньому (у його тексті) я навпомацки впізнавала себе — і пізнавала себе. Дивно, але це правда: я відкрила і осмислила себе справжню завдяки Рушді.

А над «Пітером Пеном» я працювала відразу після «Опівнічних дітей» і він став бальзамом на мої свіжі рани. Прекрасна книжка! І вона теж має у мене свою історію. Коли я була ще зовсім маленька, мама, яка рано навчила мене читати і змалечку формувала мої літературні смаки, подарувала мені цю книжку на день народження. Я взялася за неї, але скоро покинула — вона видалася мені нудною і фальшивою. Тому вийшло так, що вперше я повністю прочитала цю річ в солідному віці і в оригіналі. І не було краю моєму радісному подиву — ось яка це книжка! ось який це автор! Тобто, англійський, справжній «Пітер Пен» став для мене безцінним подарунком.

Якби Ви були цілком вільні обирати — яку книжку, які книжки, творчість якого автора Ви перекладали б?

Найперше — я дуже хотіла б повернутися до Рушді і перекласти «Останній подих мавра». Крім того — хочу перекладати поезію для дітей: і маленькі віршики, і віршовані казки, бо діти це люблять, легко засвоюють і дуже цього потребують. Бо любов до поезії має плекатися зроду. З авторів зараз на думці — Людвік Єжи Керн, польський поет, дуже цікавий, вигадливий і дотепний.

А ще я хочу перекладати грузинську поезію — бо вона прекрасна.


*

Попередні інтерв'ювовані:

неділя, 28 березня 2010 р.

Coetzee the Translator

It's always fascinating to discover translations made by famed authors. Landscape with Rowers is an anthology of Dutch poetry translated and introduced by J. M. Coetzee. It features 6 modern and contemporary Dutch poets. The following poem Ballad of the Gasfitter is by Gerrit Achterberg (and go here to read it alongside the original):


GERRIT ACHTERBERG
BALLAD OF THE GASFITTER


1


You must have made your entry from the rear.
To each house in the row I turn my glance
and in each curtained window catch a glimpse
of You, as out of nothing You appear.


As I move past You seem to slip away.
Yet I am not mistaken, vide the next frame.
One Jansen lives there with his family--
as if You could escape under that name.


The ruse won't work. A door remains a door,
each with its steps, its mailbox, and its bell.
The apple hawker lures you with his call.
A master key is easy to procure.
Indeed I can quite freely step inside
as (at your service) gasfitter by trade.


2


At your address, by daylight, on the job
disguised in workman's clothing, I wheel round
and behold You standing there. Walls turn to ground,
ceiling slowly becomes a marble slab.


We fade to each other in murky light.
The room is saturated, won't hold more.
This can't go on. I turn the screws down tight.
As long as I devote myself to this chore


we can proceed as we are, incognito--
as long as I stay busy, bend or kneel
or lie flat on my belly trying to feel
what's wrong; thinking to myself, It's better so.
Dead silence by a hammer blow dispelled.
Death hush by which the hammer blows are healed.
Translated by J. M. Coetzee

пʼятниця, 26 березня 2010 р.

Українці на LyrikLine.Org | Ukrainian poets at LyrikLine.Org

З березня потужний поетичний сайт LyrikLine.Org нарешті поповнив свій розділ, присвячений українській мові, трьома поетами та однією поеткою. (Досі там уже дуже довгий час "висів" тільки Юрій Андрухович.) Отже, 5 березня додали Андрія Любку та Галину Крук, 9-го - Олега Коцарева, а 19-го - Сергія Жадана. (Переклади всіх із них є наразі тільки німецькою.)
*

Read 5 Ukrainian poets in translation (and hear them reading their poems in original) at LyrikLine.Org!

четвер, 25 березня 2010 р.

"Хто плаче за Єммою Бломгофф": поетично-акордеонна постановка

"Хто плаче за Єммою Бломгофф"

Анни Ґуставссон, Лінн Гансéн та Ліни Екдаль

Щовечора - ексклюзивний запрошений гість

Folkteatern, Гетеборг (Біла сцена)

Середа 14 квітня: поет Ульф Карл Улов Нільссон
Четвер 15 квітня: актор Йоран Раґнерстам
П'ятниця 16 квітня: митець Дан Фрьоберґ
Субота 17 квітня: акордеоніст Калліс Бенґтссон

*

Дасть Бог (а Шведський Інститут - гроші), незабаром постановка побуває і в Україні.

середа, 24 березня 2010 р.

"Виношування плоду-твору": з 2 Інтернет-публікацій


Учора в двох Інтернет-публікаціях прочитав майже про одне й те саме:


Костянтин Москалець:


На мою думку, сучасній літературі бракує зусиль. Вона їх уникає. Наприклад, ніхто не хоче писати і переписувати свої твори від руки. Бо це довго. Бо це вимагає зусиль. Ніхто не хоче ходити цілий тиждень, місяць, рік, виношуючи твір. Бо це важко. Бо це довго. Ніцше називав митців (і себе також) людьми материнського складу характеру, якраз через оце тривале виношування плоду-твору. А попереду на них чекали ще й зусилля та болі пологів! Так от, переважна більшість сучасних літераторів здалася би Ніцше найпростішими організмами, що розмножуються діленням. Це не вимагає жодних зусиль. Це відбувається дуже швидко. Тому їх так багато - і тому вони нічого не варті, бо вже одне те, скільки вони пишуть, свідчить проти них. Літератору сучасної - як і будь-якої іншої - доби, слід найперше бути. Тоді, навіть коли він не напише жодного рядка, він все одно виявиться автором твору, якого ніхто, окрім нього, не зміг би створити: автором себе. Ну, а якщо на додаток він іще й книжку напише про те, як саме йому ставалося і булося собою, про сніг на соснах і сміх крізь сльози, то теж незле. Я ту книжку неодмінно прочитаю.


*

Оксана Забужко:



Книжки, якщо вони чогось варті, самі хочуть бути написані. Недарма кажуть, що вони як діти. Чоловікам це, мабуть, важче зрозуміти; жінкам, які виносили дітей, ці аналогії ближчі і зрозуміліші.

Кожна книжка починається з якогось ключового образу, а такий образ - це завжди кристалізація певного масиву тем, проблем, над якими ти б'єшся роками, шукаючи відповідь.

І от все те неосмислене, розлите по життю, що тебе мучило і ковбасило, починає стягуватися докупи, набуває форми... Писання - це для письменника спосіб упорядкувати світ, структурувати навколишній хаос, зробити з нього свій особистий космос.

Так і "Музей..." для мене почався ще у вересні 1999 року - коли з'явився образ отих дитячих закопаних "секретів", про які думає героїня: що вони лишились у землі, і ніхто їх уже не побачить, бо втрачено код, за яким можна знайти місце. З цього моменту книжка вже в мені жила.

А решта - це "перебіг вагітності": співжиття з книжкою, нікому, крім тебе, не видною, співіснування з героями, які розвиваються по ходу, так, як їм хочеться, і з певного моменту тебе ведуть за собою, а не ти їх.

Ну, і боротьба з текстом, оте постійне відчуття, ніби "ідеальний текст" десь є, існує окремо від тебе, а ти його мусиш втілити в цей світ у слова - і втілити, не пошкодивши. Я рідко пишу прози більше, ніж сторінку на день. А на деяких важких місцях пишеться ще повільніше.

вівторок, 23 березня 2010 р.

"I come out of the studio for blue air" by Derek Walcott

Derek Walcott published last week his new collection of poems White Egrets. The following poem is via 52 Poems: A Poem a Week from Faber:

19

I come out of the studio for blue air
that has no edges, for a sea white with lace,
shaken again by still another failure.
My mirror seems to want some other face.
The usual bristling halt, my joy upset
by some rhetorical passage in the painting,
too crude, too vain, at which the brush went, Stet!
Blood sugar low. Next thing I'll be fainting.
What glares in there now has taken months
to make, drawing and draft and structure that leapt
into belief with faith that youth had once
that it would soar while lesser talents slept.
The elongated figures of an ascetic
straight from El Greco, his skull-echoing face--
well, imitation is its own aesthetic,
less theft than tribute, as they say these days.
The failed canvases
turn their shamed faces to the wall like sins.
A square of sunlight slowly passes
across the studio floor. I envy its patience.

*


понеділок, 22 березня 2010 р.

Інтерв'ю з перекладачем: 20. Роман Гамада


Як Ви стали перекладачем?

Любов до літератури, до мов повинна була логічно у щось вилитися. Мені страшенно подобалися східні казки, в дитинстві особливо вразили китайські народні казки. Не одно покоління сходознавців виросло із «Тисячі й однієї ночі» в перекладі М. Сальє. Завжди про це пам’ятаю: все-таки, який потужний вплив справляє хороший переклад.

Перший мій переклад, надісланий до «Всесвіту», так і не був опублікований, за що я дуже вдячний О.Микитенкові та О.Тереху. Було цілком зрозуміло, що не досить знати іноземну мову, треба працювати над рідною мовою, що я і робив довгі роки, укладаючи власний словник-глосарій, як це робили упродовж свого життя М. Рильський, М. Бажан, М. Лукаш.

З якої мови (мов) Ви перекладаєте і на яку (які)? Як сталося так, що Ви обрали саме цю мову (мови)?

Іще будучи студентом, закінчив дворічні курси гідів-перекладачів (чеське відділення) при БММТ (Бюро міжнародного молодіжного туризму «Супутник»). Любов до чеської мови вилилася в переклад відомої пародії на вестерни «Лимонадний Джо» Їржі Брдечки. Переклав дві глави, проте очевидні були дві речі: практичне незнання української мови (такої, якої не навчають в університеті) та безумовна складність оригіналу — суміш «говорової чештіни» та американізмів. Здається, й досі немає українського варіанту. Це свідчить про те, наскільки складно перекладати пародійні твори. Було дуже дивно і прикро: як це так: перекладено все вірно, а читати неможливо…

Навчаючись у Харкові, хотів записатись на курси японської мови, проте мене чомусь не прийняли. Проте вже у Львівському університеті були курси-факультатив перської мови та арабської (як друга мова, необхідна для іраніста), які вів Я. Полотнюк. Була б китайська – записався б і на неї.

Розкажіть трішки, як Ви підходите до роботи, перекладаючи роман, збірку новел, збірку віршів. Що спільного? Що відмінного? Які кроки Ви зазвичай здійснюєте?

Хороший перекладач справді тоді хороший, коли він універсальний, різножанровий. Неприємно вражає той факт, що в авторських антологіях усі представлені поети чи письменники на одне лице, однакова в них мова, стиль, лексичний набір. Затули долонею ім’я автора, і не бачиш різниці між Верленом чи Аполлінером.

Старанний перекладач завжди намагається знайти жанровий відповідник у рідній літературі, і це справді дуже допомагає у спробі наблизити двір до читача. Так, перекладаючи середньовічні перські фантастичні повісті з сильним любовним струменем, довелося звертатись до українських фантастичних повістей, зокрема «Конотопської відьми» Г. Квітки-Основ’яненка. Подібність цих творів дозволила в багатьох місцях буквально «цитувати» «Конотопську відьму», що, зрештою, створює в читача ілюзію, ніби твір написаний українською мовою. Під час роботи над перським народним гумором дуже допомогла збірка Г. Нудьги «Українська народна сатира і гумор».

В усій масі казок, перекладених українською мовою, годі знайти якісного тексту (хіба що є винятком переклади І. Корунця, О. Тереха, зокрема його «Англійські народні казки», Київ: Юніверс, 1999). Тут може бути одночасно кілька факторів: звичайна халтура; нерозуміння самої суті казкового мовлення.  Казки мають свої кліше, свої формули, у них не повинно бути слів, які несуть явні ознаки сучасності. В жодній народній казці речення не починається таким чином: «Відтак вони побралися в дорогу», не може такого бути, щоб Котигорошко обурювався, або ж можна зустріти таке: «Качечка схилила свою голівку до поверхні води…»

Зараз працюю над перськими казками. Доводиться щодня, регулярно начитувати українські народні казки, придивлятися до них, щоб вони ввійшли в плоть і кров, щоб думав цією мовою. І  увесь час читати вголос – все-таки усна народна творчість.

Як Ви отримуєте замовлення? З Вами сконтактовуються видавництва? Чи як це відбувається?

Звичайно я пропоную видавництву переклади. Щоб робити замовлення перекладачеві, треба орієнтуватися, по-перше, в перській літературі; по-друге, мати повну бібліографію, що перекладено; по-третє, кожен перекладач має свої уподобання. Видавничі замовлення мобілізують перекладача, як це було в моєму випадку. Видавництво «Богдан» якимось чином дізналось, що я працюю над «Антологією перського гумору», мене знайшли, приїхали і підписали угоду. Уже за рік вийшла «Антологія». Крім того, спільно з видавництвом заснував дві нові серії: «Скарби Сходу» та «Пам'ятки світової літератури».

Що Вас найбільше приваблює в перекладацькому фаху, які його переваги? Недоліки?

Передусім усвідомлення того, що ти вперше намагаєшся донести твір до українського читача. Власне, коли ми говоримо передусім про українського читача, адже перекладів з перської не те що небагато, а їх немає зовсім, окрім хіба що перекладів Омара Хайяма, Гафіза, кілька фрагментів Сааді та Фірдоусі у виконанні В. Мисика, дві версії «Книги папуги» (Кадері та Ібадулли), уривки з «Масневі-йе манаві» Румі у виконанні Я. Полотнюка та й практично усе. Перекладати вперше – завжди відповідально.

Перська література надзвичайно багата у всіх її виявах, як у класичному, так і народному. По-суті, корпус народної літератури досі ще не досліджений, це анонімна література ХІІ-ХVII ст., яка лишень зафіксована, «описана» за назвами творів у спеціальних каталогах, вона чекає на свого дослідника – у сотнях і тисячах рукописів, зберігаючись у спеціальних «древлесховищах».

Кожен сходознавець, який намагається бути серйозним і оригінальним дослідником, передусім намагається перекладати безпосередньо з рукописів, і вже в другу чергу із критичних видань. Так, «Перські оповідки» у 2-х томах (Львів: ЛА «Піраміда», 2007-2008) були перекладені мною із надзвичайного цінного і найповнішого рукопису № В 256 (56 творів), переписаного 1687 року в Індії в епоху розквіту династії Великих Моголів. (Персидские и таджикские рукописи. Краткий алфавитный каталог/Под. ред. Н.Д.Миклухо-Маклая. В 2-х т. Москва, Наука, 1964, с. 527-529). Зайва річ і казати, що переклад творів із цього рукопису здійснений уперше не лише україською мовою, а й європейською.

Персомовна література Індії – явище надзвичайно оригінальне, тому й не дивно, що перекладача увесь час тягне в Делі, Лакгнау, Лагор тощо, де були найбільші культурні центри, а також найкваліфікованіші переписувачі при дворах султанів. Перекладений мною персомовний письменник Індії ХІІІ ст. уперше ввійшов в українську літературу. Цікаво зазначити, що й досі немає російського перекладу його творів. (Правда, доходять чутки, що в Казахстані вже з’явилася невеличка книжечка вибраного із «Зібрання історій та світочі переказів»).

Чи є сенс ставити запитання авторові твору, який Ви саме перекладаєте?

Звичайно, завжди є сенс, надто коли нас розділяє 500- 800 років. Тільки відповідей доводиться шукати вже самому:  що автор хотів цим сказати, що цей вираз означав за його життя? Сучасні словники багато чого вже не можуть пояснити. Наприклад, Убейд Закані, знаменитий перський гуморист і сатирик XIV ст., арабські твори писав сирійським діалектом, перські твори – із тюркським діалектом, який наближається до азербайджанського. Сааді часто вдавався до шіразького діалекту. Перські твори, писані в Індії, містять дуже багато слів і виразів з місцевих мов – гінді, урду тощо…

Який досвід, які знання та якості особливо важливі для перекладача художньої літератури?

Сходознавство завжди було елітною наукою, недарма його знищили на Україні. Сучасні так звані величини нагадують радше соляні стовпи – озирнешся на них, і вони розсиплються в прах. Ніхто не хоче займатися серйозною роботою, у їхніх працях практично одне загальне мовознавство, а від іраністики й духу немає. Вважалось у хороших радянських школах, що іраніст як мінімум повинен прочитати 400 сторінок рукописів. Наші кандидати й доктори – жодної. Отже, відповідь запитання полягає в наступному: знання іноземної мови у всіх її шарах, часових видозмінах, стилях і діалектах; знання суміжних мов – арабської, урду, елементарна граматика середньоазіатських тюркських мов; історія перської літератури й порівняльне літературознавство; основи художнього аналізу твору (це коли перекладач – першовідкривач); знання основних стилів письма (загалом існує близько 200 видів перських почерків). Перські оповідки були перекладені з уже згадуваного рукопису, переписаного почерком «індивідуальний курсивний некаліграфічний насталік з елементами шікясте». Це блок знань, так би мовити, по той бік. А іще помилки переписувача, неграмотність, описки…

Чи існує який-небудь виконаний Вами переклад, що особливо врізався Вам у пам'ять? Розкажіть трішки про нього, будь ласка.

Зараз особливо близький згадуваний Мохаммед Ауфі. Він коштував мені великої праці. Все-таки Індія, XIV ст. Але чітко знаю, що незабаром «зачитаю» його, і більше не братиму в руки. Про нього можна більше дізнатися зі «Всесвіту», 2008, № 11-12.

Якби Ви були цілком вільні обирати - яку книжку, які книжки, творчість якого автора Ви перекладали б?

Ідея перекладу не виникає спонтанно, — радше підсвідомо. Були перекладені кілька авторів, муллу Насреддіна,  коли ж дивлюся — «вимальовується» антологія. Тут іще спрацьовує такий принцип: свобода – це усвідомлена необхідність. Досі не перекладено українською з перської жодної казки, отже – необхідність. Як не я, то хто?

*

Попередні інтерв'ювовані:

субота, 20 березня 2010 р.

"The Pain at the Heart of Existence": A Study of Vasyl Stefanyk by D. S. Struk


“Although virtually unknown in the West, Vasyl’ Stefanyk is a Ukrainian prose writer whose work merits much greater attention,” writes George S. N. Luckyj in his introduction to D. S. Struk’s study of Vasyl Stefanyk The Pain at the Heart of Existence (1973). “There is no doubt about the high quality of Stefanyk’s work. […] His stories . . . reach down into a stark and naked human existence.”


(The study includes 13 stories (“novellas”) by Vasyl Stefanyk.)


четвер, 18 березня 2010 р.

Virgil's "The Golden Bough" translated by Seamus Heaney | Вергілієва "Золота гілка" в перекладах

J. M. W. Turner's painting of the Golden Bough incident in the Aeneid [Source]


Збірка «Seeing Things» (1991) Шеймаса Гіні (одна з моїх улюблених) славнозвісно відкривається перекладом «The Golden Bough» із Вергілієвої «Енеїди». (Закінчується вона, до слова, також перекладом — із Дантового «Пекла».) У цьому пості хочу суто з естетичною метою співставити переклад Гіні з Вергілія та переклад Олександра Мокровольського з Гіні на тлі «канонічного» перекладу Михайла Білика приправивши все це «травестійним» перекладом Івана Котляревського. Отже, переклад Гіні з Вергілія:



“The Golden Bough”
(Aeneid, Book VI, lines 98-148)


So from the back of her shrine the Sibyl of Cumae
Chanted fearful equivocal words and made the cave echo
With sayings where clear truths and mysteries
Were inextricably twined. Apollo turned and twisted
His spurs at her breast, gave her her head, then reined in her spasms.


As soon as her fit passed away and the mad mouthings stopped
Heroic Aeneas began: ‘No ordeal, O Priestess,
That you can imagine would ever surpsrise me
For already I have foreseen and foresuffered all.
But one thing I pray for especially: since they say it is here
That the King of the Underworld’s gateway is to be found,
Among these shadowy marshes where Acheron comes flooding through,
I pray for one look, one face-to-face meeting with my dead father.
Teach me the way and open the holy doors wide.
I carried him on these shoulders through flames
And thousands of enemy spears. In the thick of battle I saved him
And he was at my side then through all my sea-journeys,
A man in old age, worn out yet holding out always.
And he too it was who half-played and half-ordered me
To make this approach, to find and petition you.
So therefore, Vestal, I beseech you take pity
On a son and a father, for nothing is out of your power
Whom Hecate appointed the keeper of wooded Avernus.
If Orpheus could call back the shade of a wife through his faith
In the loudly plucked strings if his Thracian lyre,
If Pollux could redeem a brother by going in turns
Backwards and forwards so often to the land of the dead,
And if Theseus too, and great Hercules . . . But why speak of them?
I myself am of highest birth, a descendant of Jove.’


He was praying like that and holding on to the altar
When the prophetess started to speak: ‘Blood relation of gods,
Trojan, son of Anchises, the way down to Avernus is easy.
Day and night black Pluto’s door stands open.
But to retrace your steps and get back to upper air,
This is the real task and the real undertaking.
A few have been able to do it, sons of gods
Favoured by Jupiter the Just, or exalted to heaven
In a blaze of heroic glory. Forests spread midway down,
And Cocytus winds through the dark, licking its banks.
Still, if love torments you so much and you so much need
To sail the Stygian lake twice and twice to inspect
The murk of Tartarus, if you will go beyond the limit,
Understand what you must do beforehand.
Hidden in the thick of the tree is a bough made of gold
And its leaves and pliable twigs are made of it too.
It is sacred to underworld Juno, who is its patron,
And it is roofed in by a grove, where deep shadows mass
Along far wooded valleys. No one is ever permitted
To go down to earth’s hidden places unless he has first
Plucked this golden-fledged growth out of its tree
And handed it over to fair Proseprina, to whom it belongs
By decree, her own special gift. And when it is plucked,
A second one always grows in its place, golden again,
And the foliage growing on it has the same metal sheen.
Therefore look up and search deep and when you have found it
Take hold of it boldly and duly. If fate has called you,
The bough will come away easily, of its own accord.
Otherwise, no matter how much strength you muster, you never will
Manage to quell it or cut it down with the toughest of blades.’
Translated by Seamus Heaney


У «Вибраних творах» Гіні українською (2008) чомусь подано переклад тільки рядків 124-148. Отже, переклад Мокровольського з Гіні:



«Золота гілка»
(з Верґілієвої «Енеїди», книга VI [рядки не вказано])


Ревно молився Еней, на вівтар той схилившись…
Потім віщунка сказала: «О кревний нащадку безсмертних!
Сину Анхіза, троянцю! Легка до Аверну дорога.
День там чи ніч, все відчинені чорні Плутонові двері.
Тільки ж вернутись назад, дістатись на верхнє повітря —
Це непросте вже завдання, справжній то подвиг.
Мало хто втнув таку штуку: лише олімпійців нащадки,
Ті, кого вів Справедливий Юпітер, чи ті, хто на небо
В блиску геройської слави вознісся. Півшляху лісами,
Й Коціт уздриш ти, що в’ється у пітьмі, лижучи берег.
Все ж, якщо надто любов тебе мучить, що так ти жадаєш
Двічі Стигійське те озеро перепливти і побачити двічі
Пітьму підземну; якщо вже ти мусиш зайти за дозволені
Межі — затям, що насамперед мусиш зробити.
Дерево є кучеряве, й росте золота на нім гілка,
Й листя на ній золоте, а проте як жива вона гнеться.
То — річ священна Юнони підземної, хранительки гілки.
Гай там довкола густий, дуже тінявий, тягнеться
Аж на долини, лісами порослі. Не можна нікому
Сходити в ті потаємні місця попідземні, якщо тільки спершу
Гілки не відламаєш злотої від дерева, щоб Прозерпіні
Гожій вручити, бо ж їй по закону й належить
Дар той урочий. А як відламаєш — відразу ж
Гілка почне золота інша зростати на місці
Тім же самім, і листя на ній знов так само ж
Зазолотіє. Тому ти і вгору дивися, і гíлля
Часто густе розгортай. А як знайдеш ту гілку,
Сміло хапай її, бо саме так і годиться чинити.
Легко, якщо це судилось тобі, відірветься вона, мов
Любо сама зголосилась піти тобі в руки.
А не судилось — то хоч прикладай ти усю свою силу,
Не відламаєш, не викрутиш, ані мечем не зрубаєш.»
Пер. Олександр Мокровольський


Рядки 98-148 у перекладі Білика:


Цими словами Сівілла кумейська із місця святого
Страшно й неясно виспівує й виє з печери, правдиве
З темним мішаючи. Так Аполлон нею віжками править
І попід груди шалену острогами коле. Як тільки
Шал уступив і уста її спінені втихли, промовив
Цими словами герой наш Еней: «Вже ніякі, о діво,
Нові нещастя мене несподівані більше не стрінуть.
Все вже в своїй голові уявив я собі і продумав.
Лиш одного я прошу: якщо тут до підземного царства
Є якісь двері, є чорне болото, яке розлилося
З повені хвиль Ахеронту, то хай же дозволено буде
Стати мені перед очі батька мого дорогого.
Ти мені шлях покажи й відчини туди браму священну.
Я його з полум'я вирвав, як тисячі стріл по нас били;
Виніс його я з юрби ворогів на цих плечах. Пройшов він
Разом зі мною дорогу по всіх океанах, терпів він,
Немічний, моря і неба знегоди усі понад сили
І понад старості долю. Отож він наказував щиро,
Щоб уклонивсь я порогам твоїм, щоб благав тебе дуже.
Мати, благаю, зглянься, всесильна, на сина, на батька,
Бо ж і Геката гаї авернійські тобі доручила.
Міг же Орфей із темряви викликать мани дружини,
Хоч його сила в дзвінких лише струнах, в кіфарі фракійській.
Брата також міг Поллукс відкупити позмінною смертю,
Сто раз пройшовши туди і сюди. Чи згадати Алкіда
Або Тесея? І мій від Юпітера рід розпочався».

Поки він цими словами благав і за вівтар держався,
Відповідала віщунка: «Божистої крові потомку,
Сину Анхіса, троянче, легкий перехід до Аверна,
Вдень і вночі там чорна Дітова брама відкрита,
Тільки вернутися звідти і вийти на світ цей небесний —
Це уже труд, це справа велика. І деякі тільки,
Що їх Юпітер у ласці своїй полюбив, чи їх доблесть,
Божих синів, аж на небо піднесла. Ліси ж поміж нами,
І наоколо Коціт розлив свої чорнії води.
Що ж, як бажання у тебе таке, така в серці жадоба
Два рази озеро Стікс пропливти і два рази Тартар
Чорний уздріть, як приємно на труд цей шалений пуститись,—
Знай, що слід перше зробити: десь криється між деревами
В тінях гілля із листям і пруттям гнучким золотеє —
Святощі це для Юнони підземної, їх укриває
Гай, і похмурою пітьмою їх сповивають долини.
Та не дозволено в схови підземні раніше вступити,
Доки не зірвано з дерева наріст отой злотолистий;
Це як ралець Прозерпіна-красуня собі встановила.
Зірвеш ту віть золоту — і друга уже виростає,
Й гілка ота вже таким же квітчається знову металом.
Отже, ти високо й пильно дивись і, як тільки побачиш,
В руку бери, так годиться. Бо легко сама тобі дасться,
Як лиш покликаний долею ти; а як ні, то не знайдеш
Сили, щоб взяти її, не зітнеш її й сталлю твердою.


Ну й отак виглядає це місце в Котляревського:


Еней похнюпивсь, дослухався,
Сівілла що йому верзла,
Стояв, за голову узявся,
Не по йому ся річ була.
«Трохи мене ти не морочиш,
Не розчовпу, що ти пророчиш,—
Еней Сівіллі говорив.—
Диявол знає, хто з вас бреше,
Трохи б меж було не легше,
Якби я Феба не просив.


Та вже що буде, те і буде,
А буде те, що бог нам дасть;
Не ангели — такії ж люде,
Колись нам треба всім пропасть.
До мене будь лиш ти ласкава,
Услужлива і нелукава,
Мене до батька поведи;
Я проводився б ради скуки
Побачити пекельні муки,
Ану, на звізди погляди.


Не перший я, та й не послідній,
Іду до пекла на поклон:
Орфей, який уже негідний,
Та що ж йому зробив Плутон;
А Геркулес як увалився,
То так у пеклі розходився,
Що всіх чортяк порозганяв.
Ану! Черкнім—а для охоти
Тобі я дам на дві охвоти...
Та ну ж! Скажи, щоб я вже знав».


«Огнем, як бачу, ти іграєш,—
Йому дала яга одвіт,—
Ти пекла, бачу, ще не знаєш,
Не мил тобі уже десь світ,
Не люблять в пеклі жартовати,
Повік тобі дадуться знати,
От тілько ніс туди посунь;
Тобі там буде не до чмиги,
Як піднесуть із оцтом фиги,
То зараз вхопить тебе лунь.


Коли ж сю маєш ти охоту
У батька в пеклі побувать.
Мені дай зараз за роботу,
То я приймуся мусовать,
Як нам до пекла довалитись
І там на мертвих подивитись;
Ти знаєш — дурень не бере;
У нас хоть трохи хто тямущий,
Уміє жить по правді сущій,
То той хоть з батька, то здере.


Поким же що, то ти послухай
Того, що я тобі скажу,
І голови собі не чухай...
Я в пекло стежку покажу:
В лісу великому, густому,
Непроходимому, пустому
Якеєсь дерево росте;
На нім кислиці не простії
Ростуть — як жар, всі золотії,
І деревце те не товсте.


Із дерева сього зломити
Ти мусиш гілку хоть одну;
Без неї-бо ні підступити
Не можна перед сатану;
Без гілки і назад не будеш
І душу з тілом ти погубиш,
Плутон тебе закабалить.
Іди ж та пильно приглядайся,
На всі чотири озирайся,
Де деревце те заблищить.


Зломивши ж, зараз убирайся,
Якмога швидше утікай;
Не становись, не оглядайся
І уха чим позатикай;
Хоть будуть голоса кричати,
Щоб ти оглянувся, прохати,
Гляди, не озирайсь, біжи.
Вони, щоб тілько погубити,
То будуть все тебе манити;
От тут себе ти покажи».