>>>W H Y T R A N S L A T O R F A C E B O O K

понеділок, 30 листопада 2009 р.

Інтерв'ю з перекладачем: 4. Андрій Бондар


Серію інтерв'ю з перекладачами художньої літератури продовжує інтерв'ю з Андрієм Бондарем.


*

Як Ви стали перекладачем?

Історія проста й випадкова. Перекладати я почав уже в цілком зрілому віці – мені було 24 роки. В певний момент відчув фізичну потребу прочитати «Фердидурке» Вітольда Ґомбровича українською. Властиво, в моєму випадку не було якихось високих ідей і поривань, міркувань про «служіння» й «покликання» та іншого гуманістичного патосу. По-перше, фізична потреба: як не перекладу, то вмру. По-друге, переклад дає змогу проживати паралельне творче життя, на яке в разі потреби завжди можна перемкнутись. По-третє, існує фінансова складова перекладання. Певен, коли її немає, втрачається мотивація. Приблизна така ж мотивація, як у футболіста перед відповідальним матчем. Якщо всі три чинники збігаються, значить, переклад нічого, крім повної радості, у принципі принести не може.

З якої мови (мов) Ви перекладаєте і на яку (які)? Як сталося так, що Ви обрали саме цю мову (мови)?

Перекладаю з польської, англійської та російської. Особливо близькі стосунки маю з польською. Саме у випадку з цією мовою відчуваю найглибше «включення». Тут якраз добра тема для психоаналізу, оскільки польська стихія мені не чужа, бо має родову, родинну прописку. Віднайдення польської мови в моїй ситуації відіграло роль реконструкції «втраченого континенту». Культурно-ментального, психологічного, якщо завгодно. Для мене польська мова – певне «друге я», з яким повсякчас треба знаходити порозуміння. Польська література – багатий і вдячний простір, у якому я, з одного боку, почуваюся, наче риба у воді, з другого ж, наче риба, постійно перебуваю в пошуках харчів. Несамовито цікаві тексти польська література подарувала у ХХ столітті. Вони вже стали каноном, а тому потребують інтерпретацій українською. Прикро це усвідомлювати, однак, існують тонни польської прози і поезії, в тому числі, найвищого художнього рівня, до яких не дійшли руки в українських перекладачів. Мрожек, Віткаци, Ружевич, Анджеєвський досі не перекладені по-нашому.

Розкажіть трішки, як Ви підходите до роботи, перекладаючи роман, збірку новел, збірку віршів. Що спільного? Що відмінного? Які кроки Ви зазвичай здійснюєте?

Я не сильно люблю перекладати поезію взагалі. Якщо, звісно, не має якихось особливих причин. По-справжньому вабить і приносить задоволення переклад прози. Тут важливо перекладати приблизно в такому ж темпі, що в ньому писався текст в оригіналі. Це річ незрима, але дуже важливо вловити авторський темпоритм. У перекладі будь-якого твору, як на мене, перекладач повинен послуговуватися принципом адекватності, що народжується з розуміння тексту і контексту. Це принципово для мене. До того ж, я належу до перекладачів, які прагнуть бути точними й коректними. Я ніколи нічого не домислюю й не додаю від себе. Те, що в нас заведено називати гордим йменням «школи українського перекладу», по суті, дуже часто, м’яко кажучи, не відповідало ні букві, ні духові оригіналу. Багато гріхів робили заради гарного звучання або збагачення української мови. Тоді переклад був паралельною літературою. За відсутності власної літератури туди тікали. Сьогодні ж ситуація інша: перекладач має робити свою роботу точно, коректно, якісно і, головне, адекватно. Щоб не було, як писав Юрій Тарнавський про Лукашеві переклади Гарсія Лорки, «вареників замість гітар».

Як Ви отримуєте замовлення? З Вами сконтактовуються видавництва? Чи як це відбувається?

У 80% я пропоную переклад видавцеві. Однак, трапляється й навпаки. Далеко не завжди видавництва пропонують добрі тексти. Але я не відмовляюся від пропозицій, бо також вважаю, що перекладач мусить добре робити свою роботу завжди, навіть коли з його внутрішніми мембранами цей текст не резонує. Ясна річ, кожен гончар вам скаже, що залюбки тільки й робив би якісь мало ужиткові амфори, а не банальні горщики. Але без горщиків життя б йому не було. Переконаний, знання зайвого не буває – особливо в такій сфері, як переклад. Зазвичай тексти, які б добровільно ніколи не перекладав, наприклад, сучасний жіночий роман, на виході дають неоціненний досвід. Тоді отримуєш щемке відчуття, що наближаєшся до знання мови в її повноті. Перекладач мусить із однаковим успіхом перекласти інструкцію до бензопили й бароковий вірш.

Що Вас найбільше приваблює в перекладацькому фаху, які його переваги? Недоліки?

Переваг чимало. Серед них, безперечно, постійна розумова гімнастика. :-) Якщо ж серйозно, то переклад дозволяє письменнику реалізувати себе повніше, вслухатися і зрозуміти іншого письменника, вступити з ним у діалог. До того ж, завдяки перекладові розширюєш свої навички й уміння, збагачуєш лексикон. Зрештою, вчишся в інших, проживаєш чужий досвід. Це приносить неймовірне задоволення, у принципі, в певному сенсі співмірне із написанням власного тексту. Також переклад можна вважати найповільнішим і найуважнішим способом читання з усіх можливих. Що може бути у принципі кращим за читання в цьому світі? Недоліків я не бачу. Не вважати ж недоліками позалітературні чинники – хронічну байдужість наших видавців та економічну кризу…

Чи є сенс ставити запитання авторові твору, який Ви саме перекладаєте?

Так, я переконаний. Перекладач не є всемогутнім. Це треба також прийняти за аксіому й ніколи не соромитися перепитати в автора, якщо він, звісно, живий. Коли потрапляєш у фрагменти тексту, який просто не розумієш із будь-яких причин, звернутися до автора конче потрібно. Особливо коли йдеться про специфічні реалії або мовні (мовленнєві) звороти, що їх перекладач із об’єктивних причин не може ухопити або не знаходить відповідей у словниках та інтернеті. Крім того, контакт перекладача з автором відіграє роль абсолютної співпраці. І це, як на мене, справжня розкіш.

Який досвід, які знання та якості особливо важливі для перекладача художньої літератури?

Серед якостей перше місце я б визначив за смаком перекладача та його чуттям стилю. Без них праця не матиме особливого сенсу, бо заздалегідь приречена на поразку. Часто-густо ці якості даються як Божа іскра й не набуваються з досвідом. Втім, як і письменницький талант. Зі знаннями ще простіше: варто ставити перед собою завдання якнайширше пізнати мову, з якої перекладаєш, і – це навіть важливіше! – не зупинятись у вдосконаленні рідної мови – мови перекладу. Я не певен, чи цілком вірний неписаний принцип, мовляв, перекладач мусить знати свою мову краще, ніж мову, з якої перекладає. Однак, у цьому щось, безперечно, є. Своя мова має бути еластичною, пластичною і живою.

Чи існує який-небудь виконаний Вами переклад, що особливо врізався Вам у пам'ять? Розкажіть трішки про нього, будь ласка.

Ясна річ, найріднішим для мене є переклад «Фердидурке» Вітольда Ґомбровича. Це моя перша серйозна й велика за обсягом робота, яка забрала багато сил і так само багато принесла. «Фердидурке» і самим полякам іноді не надто зрозумілий твір, тому його переклад став справжньою пригодою. Ґомбрович настільки вміло змінює мовні маски й бавиться зі стилями, що впродовж роботи над перекладом я змушений був мінятися разом із текстом. Діалекти, соціолекти, жаргон, квазінауковий стиль, стилізації, алюзії – чого тільки там нема… До того ж, про цей переклад ми домовились із Соломією Павличко за кілька місяців до її смерті. Я прийшов в «Основи», ми довго розмовляли й вона висловила зацікавлення видати переклад «Фердидурке». Вже десь через тиждень після її загибелі я почав перекладати. Для мене цей переклад був своєрідною меніпеєю – діалогом зі світом мертвих, які досі іноді мені здаються живішими за живих. Такими були і Вітольд Ґомбрович, і Соломія Павличко.

Якби Ви були цілком вільні обирати - яку книжку, які книжки, творчість якого автора Ви перекладали б?

Я не поділяю авторів на своїх і не своїх. Кожен «не-мій» автор може раптом перетворитися на «мого». Так само «мій» автор може виявитися раптом нудним або нестравним. Тут можливі різні сюрпризи. Але якщо йдеться про текст із творчості конкретного автора, то я б на сьогоднішній день залюбки переклав «Імператора» Ришарда Капусьцінського – репортажний текст великого польського журналіста про занепад ефіопської імперії Хайле Селасіє.


*

Попередні інтерв'ювовані:


неділя, 29 листопада 2009 р.

Doris Kareva on Translation




Translation seems to be an excellent metaphor for consciousness. From time immemorial, when we have been trying to understand and be understood, we have been trying to translate.


Since different languages offer different possibilities, something always has to be lost in the process of translation—and sometimes, something can also be found. It even happens that, when being translated, the author discovers something within his or her text of which he or she was not aware before. For example, witnessing my poetry translated into a ballet by a Canadian choreographer, into music by a Dutch composer, and into a play by a Thai theatre group, was quite an amazing experience, reaching beyond not only the borders of language, but also of cultural expression.


субота, 28 листопада 2009 р.

"Іскра" Ежена Йонеско


Ілюстрація: Andrzej Płoski


Чорнило


Чорнильниця пролилася на скатеритину та заплямила її. Скатертина розізлилась і дала чорнильниці ляпаса.



Мораль:
Будьте обережні наступного разу.
Пер. Лев Грицюк

*

«Іскри» Ежена Йонеско — це 25 коротких абсурдистських байок. На відміну від більшості творів Ежена Йонеско, ці тексти написані румунською. Персонажі цих «чорних скетчів» — і люди, і тварини. Сцени — короткі та драстичні, а їхній моралізаторський ефект — вельми сумнівний: мораль, що на класичний манір закінчує байки — така ж чудна, як і сама оповідь. «Іскри» були написані 1946 року; їх було надіслано до румунського екзильного часопису в Лондоні, в якому про них забули: пролежали вони там понад півстоліття. Їхня ж знахідка спричинила сенсацію: ці історії можна розглядати як зачаток кінцевої сцени однієї з найважливіших п’єс театру абсурду — «Лисої співачки».

*

Переклад із шведської за виданням Eugéne Ionesco, Gnistor (ellerströms, 2006). Шведський переклад здійснив Dan Shafran.

*

Буділь Залеськи пише про «Іскри» Ежена Йонеско в себе на блозі та в "Салоні".

*

26 листопада 2009 року — 100 років із дня народження Ежена Йонеско.

пʼятниця, 27 листопада 2009 р.

Gigapedia.Com: "samuel beckett" = "100"


Пошук «samuel beckett» на Gigapedia.Com уже добрався до кількості «100», а це таки вагомий доказ авторитетності Ґіґапедії (пошук «beckett» дає ще більше — «244»). Gigapedia.Com — це електронна бібліотека, звідки можна завантажувати книжки. На пару з Books.Google.Com — обов’язковий ресурс кожного сучасного бібліофіла.

четвер, 26 листопада 2009 р.

26 листопада



Нині — знаменна дата в історії мого літературного календаря. Як і, скажімо, 13 квітня, маємо кілька важливих днів народжень: виповнюється 100 (!) років із дня народження Ежена Йонеско та святкує уродини один із моїх найулюбленіших поетів — Антанас А. Йонінас (нар. 1953 р.). (Нижче — 3 вірші Йонінаса.)


*


Прикордонна зона


Чи вслухаються в нас розбиті радари
чи вдивляються в наші сліди на снігу
давно не чищеним склом біноклі
шматки льоду щуляться з холоду
про що всю ніч висолоплено дишуть
непотрібні вже нікому службові пси
відкидаючи закон зберігання матерії гріємось
віддаємо власне тепло одне одному
затвердлі промені тріщать на льодяній корі
ми не встигнемо на пором той що знову
звантажить нас на материк
чому саме зараз у тебе такі сині очі
що вони зраджують якоїсь хвороби спалах
уночі ми не згасимо тьмяного світла в кімнаті
щойно прокинуся побачу твої очі заплющені
посмішку твоїх вій
куди нам бігти нікуди нам не втекти
лишимося навіки у прикордонній зоні
не боюся вицокування годинника
все одно ми влипли інклюзами в бурштин часу




У колодязі


Де вечір волосся туманів
розплів над дугою ріки
жінка рахує гудки потягів
якими давно не їздить
розкладене тіло в землі
оплакує гробареву душу
зоря мов ляклива тваринка
втікає на той бік небесного олова


життя наповнене дійсністю
як відро помиями й трісками
з колодязя поглипує Харон
підступним шахрайським оком


знайшовши на дні обол
роздратовано відмовляється: «маю досить»
а душа гробарева невтішна
вибухає ревом з жалю до себе




Смерть класика


Старі і ввічливі, вони зручно
розташувалися на порозі грецької
мови: чорт витріщається й ледь
розуміє, спинається вгору книжками й полицями,
висолоплює язика, зізнається і бреше. Небо
порожніє і знову наповнюється, але тяжко
сказати чим
До кімнати заходить той, що бачить –
з великої в безмежну, мовить. Ти раб,
мовить, я бачу, як овес сиплеться
за тобою
Приносить криштальну флейту, але
спотикається на порозі, падає: гора
приходить забрати очеретяну сопілку, з людини
черпнути, з чорного джерела пінливу
ніби кров воду
Здавна розвішано інструменти
струнні на стінах, свічки миготять,
задимлені ґноти пообтинає щипцями
смерть у намисті з бурштину


Пер. Юрій Андрухович


*



Eugen Ionesco
(26 листопада 1909 - 28 березня 1994)

середа, 25 листопада 2009 р.

Double Tonguing

Що змушує поетів (поеток?) закінчувати деякі свої вірші іншою мовою, ніж вони оригінально написані (чи, принаймні, нею починаються)? Маю два приклади: вірш «Country road» Ліни Екдаль [подаю в своєму перекладі] і вірш «мужчыны» Вальжини Морт [подаю в оригіналі]. (Колись я навіть запитував Вальжину про це, на що вона відповіла «Не знаю». Можливо, Ліна відповіла би так само.)


*


Country road 


Більше корови 
більше корови мати мушу 
більше корови і більше теля 
більше коня, оленя і кози 


більше кози мати мушу 
більше північного оленя і більше buffalo 


більше buffalo 


парнокопитних 
копитних 
мати мушу 


більше бізона мати мушу 
більше бізона 
дайте мені більше бізона 
і я 
швидко відрощу копита 
подамся 
to the country road 
up in the mountains 
up in the deep red sky 
with the love in my boots 
and the fight in the tears 
with my yellow heart 


Yeehaa 


*


мужчыны




мужчыны прыходзяць як лічбы ў календары
і потым ізноў паўтараюцца раз на месяц
мужчыны што бачылі дно
найглыбейшых бутэлек
багі зямныя нябесныя каралі
і быццам пацеркі разарваных караляў
разьлятаюцца дрыжыкі ад дотыку іхных рук
на стук іх сэрцаў – адчыняюцца дзьверы
на гук іх голасу – плывуць караблі
і вецер ліжа іх твар што дурны сабака
і нясецца цягніку наўздагон
яны распрануць мяне быццам саміх сябе
і будуць трымаць у руках як саксафон
і гэтая музыка музыка іхныя блюзы
ліюцца як малако з жаночых грудак
такіх высокіх нот не адолеюць людзі
такіх высокіх нот баяцца багі
мужчыны што вучаць дзяцей дзіцячаму сьмеху
мужчыны што вучаць час не стаяць на месцы
мужчыны што любяць мужчын у туалетах клюбаў
мужчыны што цалавалі рукі самое сьмерці
мужчыны што ніколі мне не павераць
which bound me to a chair
mama their lips fall on me
like burning planes
they are powerful patient
and when the world crashes
everyone runs for the shelters
they pause to pluck one my lashes
mama even not mine
just anyone’s mama
come back
rescue me find me
in this plane wreck

понеділок, 23 листопада 2009 р.

"Essay on Lithuanian Literature" by Eugenius Ališanka



For a couple of years ago I translated into Ukrainian (from Swedish, since I don’t know Lithuanian–-alas!) a poem by the Lithuanian poet Eugenius Ališanka. For me, he is one of those damn good Baltic contemporary poets: ironic and tragic, deep and precise, intelligent and sensitive. Recently I found on the web a whole page with Ališanka's poems translated into English. And the poem I translated is also there:


EUGENIUS ALIŠANKA
ESSAY ON LITHUANIAN LITERATURE


less and less am I able to answer the question why I write
sometimes it seems: in order to write
sometimes I see the light
less and less the interest in poetry (not to mention prose)
sometimes it seems: I read in order to forget
sometimes it seems: I am behind this involuntary play of words 
more and more I force myself to be with lithuanian poets
sometimes the poets are hearty and tortuous like in russian poetry
sometimes drunken and aggressive like in rap
sometimes barely there like me 
more modestly I think about lithuanian poetry
sometimes I remember only a few names: vytautas alfonsas sigitas 
sometimes I say: poetry can teach art not life
sometimes I ask: does life care for poetry like celan 
sometimes I am silent: this ignorance will bring trouble upon me 


Translated by Kerry Shawn Keys

неділя, 22 листопада 2009 р.

Інтерв'ю з перекладачем: 3. Андрій Савенець



Фото: Володимир Паньків


Черговий гість серії інтерв'ю з перекладачами художньої літератури – Андрій Савенець.


*


Як Ви стали перекладачем?

Важко сказати, як став, легше – як ставав. Мій перший досвід у цій сфері – дитячі спроби перекладати з польської на українську одну дитячу повість (щоб було смішніше, то була повість Кіра Буличова, перекладена польською з російської). Вже пізніше, після першого курсу інституту, мені до рук потрапила двомовна російська антологія американської поезії, і я відкрив для себе масу нових імен. Кілька десятків віршів просто переписав до зошита – тоді ще масово не користувалися копіювальними апаратами. Згодом, що стало несподіванкою для мене самого, на якійсь лекції з памяті переклав один вірш Емілі Дікінсон, а невдовзі за ним пішли й інші. Не можна сказати, що так я став перекладачем, але ті події відкрили новий розділ моєї самоосвіти й самоідентифікації.

З якої мови (мов) Ви перекладаєте і на яку (які)? Як сталося так, що Ви обрали саме цю мову (мови)?

Художню літературу перекладаю з польської та англійської на українську. Окремі вірші й оповідання переклав також із української на англійську. Англійську й українську філологію я студіював у інституті, до польської прийшов завдяки певним родинним пов’язанням – ще в дитинстві, натхненний родичкою, полоністкою з Київського університету Станіславою Левінською, почав вивчати польську й дещо нею читати. Пізніше зацікавився польською поезією по-дорослому, що, зрештою, спричинило відчутні зміни у моєму житті.

Розкажіть трішки, як Ви підходите до роботи, перекладаючи роман, збірку новел, збірку віршів. Що спільного? Що відмінного? Які кроки Ви зазвичай здійснюєте?

Я не маю аж такого великого досвіду в перекладі прози – кілька оповідань та половина роману, перекладеного «до шухляди». Відмінність у моєму випадку полягає в тому, що переклад прози потребує зосередження й усамітнення за робочим столом, наодинці з текстом і комп’ютером, тоді як поезія, зазвичай, носиться і прокручується в голові, а переклад окремих рядків чи строф здійснюється в найнесподіваніших ситуаціях. Поза тим, методи роботи з текстом багато в чому збігаються: для мене, наприклад, майже обов’язковими елементами праці над власним перекладом певного тексту є аналіз його доступних перекладів на інші мови. У всіх випадках, незалежно від роду чи жанру, слід заховати першу версію перекладу на якийсь час, дати їй «відстоятися».

Як Ви отримуєте замовлення? З Вами сконтактовуються видавництва? Чи як це відбувається?

Якщо йдеться про художню літературу, я ніколи не отримував замовлення від видавництв. Поза деякими винятками (переклад на прохання друзів), твори обирав самостійно. Беруся за переклад тих творів, які зачіпають особисто мене, отож і пошуки видавництва перетворюються на мою власну сверблячку.

Що Вас найбільше приваблює в перекладацькому фаху, які його переваги? Недоліки?

Переклад є ідеальною формою рецепції літературного твору, апофеозом читацької насолоди. Ти маєш шанс стати ніби автором тексту, який тебе формував, привласнити його. Спершу ти є об’єктом, на який здійснює вплив суб’єкт – текст, а потім ви міняєтеся місцями. Усі позірні недоліки й незручності перекладацької праці, які спадають на думку, легко обернути на переваги, як будь-яку іншу перешкоду в житті, що спонукає до розвитку та змін і стимулює пошук.

Чи є сенс ставити запитання авторові твору, який Ви саме перекладаєте?

Теоретично – так, хоча сам я цією можливістю ніколи не користувався, передовсім через те, що більшість авторів, яких я перекладав, уже не живуть, а ті, які живі, обгородили себе щільними мурами. У справах видавничих я контактував із ними через посередників. Разом з тим, у ході перекладу, здається, не виникало таких питань, відповідь на які міг би дати виключно сам автор. Поки що.

Який досвід, які знання та якості особливо важливі для перекладача художньої літератури?

Не буду оригінальний, якщо перерахую мовну й культурну компетенцію, знання історії, біографії автора, бездоганне відчуття стилю. Не обійтися без цікавости світу й сформованої завдяки ній ерудиції. До цього необхідно додати знання перекладацьких традицій цільової культури. Нарешті – потрібна зухвалість і затятість, але поруч із ними потрібна недовіра до себе, потрібна покора.

Чи існує який-небудь виконаний Вами переклад, що особливо врізався Вам у пам'ять? Розкажіть трішки про нього, будь ласка.

Це був переклад англомовного оповідання, написаного 14-річною дівчинкою, що увійшло до фіналу одного міжнародного конкурсу. Завдяки цьому я познайомився із – парафразуючи Івана Малковича – «юною своєю майбутньою дружиною».

Якби Ви були цілком вільні обирати - яку книжку, які книжки, творчість якого автора Ви перекладали б?

Всі ми вільні обирати – і твори, які читаємо, і мови, які вивчаємо, і авторів, яких перекладаємо – всупереч моді, призвичаєнням, законам ринку, абсурдним правничим положенням про право на переклад тощо. Мене як перекладача притягує все, що стає викликом моїй філологічній спроможності, але й відкриває якусь правду про мене самого. У поезії – це Станіслав Бараньчак, над віршами якого працюю вже шостий рік і ще працюватиму. У прозі – можливо, роман «Мадам» Антонія Лібери.

A Beckettian Bag


Quite a Beckettian bag, isn't it? :-)

субота, 21 листопада 2009 р.

Two Poems by Yuri Andrukhovych | Två dikter av Jurij Andruchovytj


Ostap Kin published recently two important translations (in cooperation with Adam Brodsky) of two poems by Yuri Andrukhovych from his book of poetry Exotic Birds and Plants (1991): "Train Station" and "University." The poems are from Andrukhovych's cycle "The New Etudes of Premises" (in Kin's translation) which includes 7 poems.


I will now show you these poems in Swedish translation by Sanna Witt. The translations were published in Swedish literary magazine Ariel (number 3, 2000). "The New Etudes of Premises" is "Nya byggnadsetyder" in Swedish and Exotic Birds and Plants is "Exotiska fåglar och växter". And yes, Yuri Andrukhovych is Jurij Andruchovytj. :-)


*




Universitetet

vi begagnar oss av utdöda språk
går rådvilla omkring bland astrolabier retorter
kranier
från jordvallens krön lyssnar vi
till klangen från s:t nikolaus på gårdens kullersten lyssnar vi
till den talföre retorn kritdammige cicero
på medicinlektionerna spänner vi ögonen
i liken
i fickorna gömmer vi tobak och franska kort
om morgnarna tågar vi lydigt efter kaplanen
på katterna kastar vi små filosofiska stenar
vid middagstid överger oss
de skarpaste syllogismerna och formlerna strax
intill bakom fuktiga branta murar
går borgmästarns honungssöta hemiträde
och hänger nytvättade
lakan
våta och fulla av innebörd


Järnvägstationen

här strävar vi efter att stiga på rätt tåg
vi följer skyltarna och skyndar
genom trånga korridorer mellan väskor och knyten
vi har inte tid att kika upp mot det välvda taket
där det hänger en matt och dammig
kristallkrona i florentisk stil
vi kramar svettiga kopparslantar som en hoptryckt fjäder
ställer oss i oordnade köer
ovanför oss blåser en gipsputto från tiotalet
i sitt förgyllda horn ibland
sneglar vi på en uttråkad blondin
som lutad mot en pelare äter på ett äpple
till slut dyker vi upp
på perrongen som luktar öl och rosor
vi kysser någon ber om att inte glömmas bort tvivlar
på att vi lösgör oss från marken
och varligt börjar rulla
lugnade ser vi genom fönstren de första
träden gulna i förortens skogar



четвер, 19 листопада 2009 р.

Шеймас Гіні: "Тоді я звернувся до словника..."


Робоче приміщення Шеймаса Гіні. Фото: Eamonn McCabe


Тоді я звернувся до словника, що за сімома замками тримає
Слова, які, мов урни, що крізь вогонь були пройшли,
Стоять у сухих своїх альковах окрай печі,


І перемінився, як вартовий, який був бачив,
Як у повітрі, що, мов діамант, блищить, рухається камінь,
Або ж - брами з рогу за брамами з глини.


Переклад із англійською (та шведської): Лев Грицюк


*


Then I entered a strongroom of vocabulary
Where words like urns that had come through the fire
Stood in their bone-dry alcoves next a kiln


And came away changed, like the guard who'd seen
The stone move in a diamond-blaze of air
Or the gates of horn behind the gates of clay.


*


Цей пролог до вірша "До голландської гончарівни в Ірландії" ("To a Dutch Potter in Ireland") Шеймаса Гіні нагадую собі завжди, коли працюю зі словниками (що саме по собі - неймовірна радість). 6-рядковий пролог унаочнює динамічні відносини між мовою та скульптурою, наглядно показує, як Гіні черпає натхення з інших мистецтв (і виходить у нього це крутіше, ніж, скажімо, в Кітса в його "Оді до грецької урни"). Сам вірш "До голландської гончарівни в Ірландії" складається з двох частин, а присвячено його Соні Ландвер.

Вірш Раґнара Стрьомберґа



Від смерті очікую тільки
смерті. Історія більше мене не цікавить,
сам скоро — історія. Муха на бутерброді,
вени на руці, те, що кава смакує
пообіддям уже вранці, —
ось моя релігія.


Ґрадо, 29 вересня 1995 року

*


Ось кого планую тепер видати в книжковій формі (після Ліни Екдаль): Раґнар Стрьомберґ (нар. 1950 року) — «батько» сучасної гетеборзької поезії, письменник, перекладач, критик. Автор численних збірок поезії (дебютував 1975 р., остання книжка — 2000 р.), переклав шведською Джона Ешбері та сучасну датську поезію. Планую повністю перекласти його так звану «Катуллову трилогію», що називається «Вартість перевезення скульптури слона в натуральну величину» (як і збірка 1996 р.) і містить три його збірки (1990, 1993 та 1996 рр. відповідно).


*


Вірш — зі збірки «Вартість перевезення скульптури слона в натуральну величину» (1996)


*


Вірші Стрьомберґа ввійдуть також до антології сучасної поезії Гетеборга, що наразі мною готується: http://levhrytsyuk.blogspot.com/2009/10/blog-post_26.html

середа, 18 листопада 2009 р.

Поезія під акордеон

На фото: Анна Ґуставссон, Ліна Екдаль, Лінн Гансéн


У Гетеборгу утворився новий поетично-музичний ансамбль: у його складі - дві поетки Ліна Екдаль та Лінн Гансéн та музикантка Анна Ґуставссон. «Усе, власне кажучи, почалося з того, що Ліні захотілося навчитися грати на акордеоні», - каже Лінн.


Від купівлі акордеонів – до готової вистави

Тріо поставило собі за мету створити постановку, причому сам процес її створення стане частиною кінцевого результату. Три місяці Анна Ґуставссон учить обох поеток грати на акордеоні: навчальний процес документується на фото та відео.

Нова поезія плюс нова музика

Спеціально для постановки Екдаль та Гансéн пишуть нові поезії, аби згодом поєднати їх зі спеціально написаною музикою. Прем’єра відбудеться навесні 2010 року в Гетеборгу, а влітку та восени постановка обїде Західну Швецію.

*

вівторок, 17 листопада 2009 р.

"Лики праці: робітничий вірш у Швеції впродовж сторіччя" (1998)

От яку цікаву книжку привіз я нещодавно: "Лики праці: робітничий вірш у Швеції впродовж сторіччя" (антологію 1998 р. уклав Ларс Фуруланд). Крім власне робітничих віршів, тут є ще й робітнича проза. Наразі задовольнюся спробою перекладу назв розділів 318-сторінкової антології:


МІФ ТА ІСТОРІЯ
ПІСНІ, "ПЛАКАТНА ПОЕЗІЯ" ТА "ПОЕЗІЯ БОРОТЬБИ"
РОКИ ВСЕЗАГАЛЬНОГО СТРАЙКУ ТА СВІТОВА ВІЙНА
ПРОРИВ
ПОВОЄННИЙ ЧАС
ЛІВІ ПІД ЧАС "ПОВОРОТНОГО МОМЕНТУ"
КРАЇНА ЗАГАЛЬНОГО ДОБРОБУТУ ТА ЇЇ КРИЗИ


*


На обкладинці - "Ткаля" (Альбін Амелін, "Світ праці", 5 кольорових літографій, 1958 р.)

понеділок, 16 листопада 2009 р.

Інтерв'ю з перекладачем: 2. Христина Назаркевич


Фото: Olga Flor


Продовжую публікувати серію інтерв'ю з перекладачами художньої літератури, почату тиждень тому. Наступна гостя - Христина Назаркевич.


*



Як Ви стали перекладачем?

Хоча питання ніби-то банальне, насправді – воно властиво екзистенційне. Поки була студенткою, дійсно були якісь недолугі спроби перекладу текстів чи, вірніше, шматків текстів, які подобалися. Але справді перекладати спонукало таки замовлення. Першим був Іван Лучук, який шукав тексти для еротичного (1993 рік!) журналу «Лель». А я на той час, через те, що писала такий диплом товаришка, знала і захоплювалася листами Моцарта. І от власне два (чи три?) листи Моцарта до кузинки стали моєю першою перекладацькою публікацією, вже після завершення університету. Кілька позитивних і навіть захоплених відгуків  додали впевненості в собі – вже не боялася братися до текстів.

Наступний великий переклад-школа (а мені здається, тільки обємний текст може стати справжньою перекладацькою школою) трапився знову ж таки завдяки приватному знайомству. Ярослав Грицак шукав перекладача для Каппелерівської історії Російської імперії. Він на той час не знав інших германістів, я на той час – не знала, що означає взятися за 300-сторінкову фахову книжку. Досі часом дивуюся, як я цей текст осилила. Переклад вийшов через 10 років після роботи над ним – а мені не соромно за жодне формулювання. Так, напевно, і мало б бути з (добрими) перекладами.  

З якої мови (мов) Ви перекладаєте і на яку (які)? Як сталося так, що Ви обрали саме цю мову (мови)?

Перекладаю з німецької. Не знаю, чи наважилася б на якусь іншу мову, а може навіть не так: не знаю, чи потрібно було би братися за інші мови – адже є люди, які з цих інших мов перекладуть краще за мене.

Познайомившись з Назаром Гончаром, почала перекладати – несміливо і потрохи, але все ж – з української на німецьку. Спочатку поезії Назара (які, до речі, склали навіть окрему книжку, видану 2008), потім – ще деякі тексти інших авторів (з цих перекладів особливо люблю антипоему «Жадан» Назара Федорака).

Розкажіть трішки, як Ви підходите до роботи, перекладаючи роман, збірку новел, збірку віршів. Що спільного? Що відмінного? Які кроки Ви зазвичай здійснюєте?

Теоретично знаю, що треба перечитати і досконало вивчити твір перед перекладом, але практично часто не маю терпцю чекати з перекладом і починаю ще під час читання – звичайно багато що після прочитання мусово зазнає змін. З поезією – інакше. Роблю якусь безладну купу тексту, яку поступово «обчімхую» - як в скульптурі, відсікаючи зайве. Щоправда, досі бралася тільки за неримовану поезію. Та так, напевно, і залишиться.

Коли перекладала поетичний цикл Рози Пок-Артманн (публікація в Кур’єрі Кривбасу), який побудований за принципом лексикону: назви окремих поезій укладені за алфавітом і складають структуру циклу, то мала навіть по декілька варіантів, тасувала тексти місцями, довго вчитувалася в кожен з текстів зокрема і в текстову цілість, аж поки не зрозуміла, що вже нічого не зможу ані додати, ані відняти від своїх перекладених текстів.
  
Як Ви отримуєте замовлення? З Вами сконтактовуються видавництва? Чи як це відбувається?

Я поки не маю такого імені, щоб видавництва виходили на мене, тому пропоную тексти видавництвам сама. Так було з романом Терезії Мори, на який тривалий час намовляла видавництво. Справа в тому, що в наших умовах справді важко переконати видавців у доцільності появи українською сучасних текстів так званих «невідомих» (невідомих переважно українському потенційному читачеві, якому, до слова, багато що «невідоме») авторів.

Зрештою, не думаю, що бралася б за будь-яку роботу перекладацьку, навіть якщо б видавництва самі почали мене розшукувати і завалювати пропозиціями. Думаю, життя надто коротке для принагідних заробітчанських перекладів. Хоча, з іншого боку, щоб не виходити з практики перекладацької, бажано перекладати різне і постійно.

Що Вас найбільше приваблює в перекладацькому фаху, які його переваги? Недоліки?

Коли сідаю перекладати – відчуваю себе якимось шаленцем. Часом встаю з-за компютера, коли вже ні руки, ні очі не слухаються. Хоча власне це – фізичне навантаження – і є для мене основним «недоліком» перекладу. Оця дослівна «робота задницею», коли вже просто не маєш сил сидіти чи крутити головою від оригіналу в монітор і назад.

Часом коли мені тяжко на душі – вистачає трохи поперекладати. Така собі терапія, як гра на фортепіано для декого.

Чи є сенс ставити запитання авторові твору, який Ви саме перекладаєте?

Так. Звичайно, не щоб запитати, що означає та чи інша реалія. Для цього є інші джерела, але постійно трапляються «темні» місця, які можна хіба спотворити своєю інтерпретацією.

Показовим є одне місце з роману «День у день» Терезії Мори. До протагоніста Абеля Неми на суді звертаються, запитуючи про ім’я. Хтось за нього відповідає: Celin des Prados. Можна б, звичайно, просто було залишити кирилицею це ім’я: Селін де Прадос. Хоча в цьому романі розумієш, що ім’я мусить, мабуть, нести ще якесь символічне значення. Після перепитування в авторки виявилося, що це анаграма вислову «displaced person», «переміщена особа» - статус, який до певної міри відповідає емігрантові Абелеві. Залишилося зробити анаграму цього звороту українською плюс зберегти жіноче ім’я (андрогінність – теж притаманна Абелеві). Назар підказав замінити в анаграмі «щ» на «шч»: вийшла Наомі Сабо Черепош. Не знаю, чи здогадалася б я про такий перекладацький хід без консультації з авторкою.
  
Який досвід, які знання та якості особливо важливі для перекладача художньої літератури?

Можна, звичайно, сказати: ВСЕ.  Так, зрештою, дійсно і є. Просто ці РІЗНІ знання накопичуються з роками і з досвідом. Досвід я би назвала насамперед – читацьким. Читати якомога більше всякого. Мені найбільше допомагає читання поезії: в ній особливо невичерпний потенціал. І, відповідно, якістю перекладача мало би бути фанатичне зацікавлення словом.

Чи існує який-небудь виконаний Вами переклад, що особливо врізався Вам у пам'ять? Розкажіть трішки про нього, будь ласка.

Ну, наприклад, власне згадана вже антипоема «Жадан». Вона готувалася до автрійського літературного часопису «Ліхтунген». Назар Гончар робив для цього часопису підбірку творів сучасної української літератури. Антипоема пасувала в добірку своїм просто хрестоматійним описом ситуації в сучукрліті. Назар Федорак зробив до поеми додаток з 50 приміток (!) на трьох сторінках 10 кеглем. Мені того тексту було якось забагато і взагалі – в облом було за це братися. Назар (Гончар) розподілив тексти серед перекладачів, а мені сказав, що я мушу взяти антипоему, бо більше нікому. Я трохи понила, перечитала текст разів надцять. Ще понила. Відклала набік. А за пару днів сіла за компютер – і не встала з-за нього, поки не добила всіх 11 сторінок тексту, включно з примітками! Відчуття – неймовірне. З серії «Я це зробила!» Певна річ, згодом текст перекладу правився, змінювався, але основне – каркас так би мовити, вже був. Дуже мені подобається цей мій переклад. Я його навіть начитала для російського радіо у Фрайбурзі цього літа.

Якби Ви були цілком вільні обирати - яку книжку, які книжки, творчість якого автора Ви перекладали б?

Дуже хотіла б перекладати книжки німецької авторки Дженні Ерпенбек. Я фрагмент її роману «Історія старої дитини» перекладала на позаминулий літературний феестиваль на Форумі видавців. Її оповідання перекладав у Всесвіті Ігор Андрущенко. Вона мене з сучасних авторів дійсно захоплює. Поки видавці на мої захоплення реагують прохолодно (це цілком некомерційні, дивні, «тягучі» і густі тексти – в цьому, зрештою, їх привабливість). Разом з тим – це не такі тексти, які можна було б перекладати «просто так», для себе. Вони вимагають надто багато зусиль, які, зокрема, мали б хоча якось винагородитися (ну, скажімо, публікацією, бо грошова оплата перекладацької праці майже завжди неспівмірна з зусиллями).

неділя, 15 листопада 2009 р.

Художник Микола Білоус про поезію




Микола Білоус: "От що тебе вставляє в поезії? Те, що зачіпає за близьке. В тебе свої комплекси. Тому неусвідомлено тобі подобається якийсь поет. Бо те, що він промовляє, близьке тобі."


--З альманаху про сучасне мистецтво "Кінець кінцем" (2009)

субота, 14 листопада 2009 р.

Ліна Екдаль отримує премію Вернера Аспенстрьома




Нині Ліна Екдаль отримує премію Вернера Аспенстрьома — поета, який, як зізнається вона сама, справив на неї неабиякий вплив. Приз — дуже милий: зв’язаний уручну светр (за розмірами лауреата чи лауреатки), такий червоний светр, якого часто носив сам Аспенстрьом. Отож, як пише Ліна Екдаль, у премії головне «не гроші, а тепло і похвала».





«День із Вернером Аспенстрьомом» у суботу відбуватиметься в містечку Смєдьєбаккен (Smedjebacken) та поєднає поезію, театр і музику. Організовує дійство «Товариство Вернера Аспенстрьома», що було створено рівно десять років тому.


«Не всім відомо», — пише «Товариство», — «що Вернер народився та виростав у селі Туррбу (Torrbo) в комуні (общині) Смєдьєбаккен. Аспенстрьом належить до одних із найулюбленіших поетів у Швеції.»


Отож, вітаємо Ліну Екдаль із премією Вернера Аспенстрьома! :-) (Фотку Аспенстрьома в червоному светрі я, здається, знайшов (хоч і чорно-білу)!)