«— Є слова, — сказала вона, — звучання яких невіддільне від поняття, що його вони означають. Настільки невіддільне, що ніколи і ні в кого не виникатиме сумніву, що слово це могло б значити щось інше чи існувати з іншим значенням у іншій мовній культурі. В німецькій це augenblick і nebel, італійською — disfatta, турецькою — zincirlerirni, англійською — ugly. Звучання їх… природнє, чи що? […] Українською — це волога і торкатися.» (Катерина Бабкіна, «Господня Анна» (Лілу після тебе. — Київ: Факт, 2007.))
Augenblick — «мить» (знаю зі шведської, де «мить» так само — ögonblick), ugly — теж знаю, що означає. Далі вже з допомогою словників: Nebel — «туман», disfatta — «поразка». З zincirlerirni — не все так просто, Lingvo подає zincirli — «зчеплений»...
Єдине слово, яке не потребує перекладу, за Бабкіною, — «час» («бо що таке, зрештою, час, як не єдиний переклад усіх слів одразу, що таке час, як не єдине слово, яке не потребує перекладу»). (В німецькій це Zeit (знаю сам), італійською — tempo або ж ora (допомагає Lingvo), турецькою — zaman, vakit, sıra; süre; saat (без Lingvo — нікуди), англійською — time. Додам іще шведською — tid...)
У своєму есеї «Данте . . . Бруно . Віко . . Джойс» (1929) Самюель Бекет так само звертає увагу на те, що слова — не просто «polite symbols». Окрім Джойса, він як приклади наводить Шекспіра та Діккенса:
«Shakespeare uses fat greasy words to express corruption: “Duller shouldst thou be than the fat weed that rots itself in death [sic!; у Шекспіра — ease] on Lethe wharf.” We hear the ooze squelching all through Dickens’s description of the Thames in Great Expectations.»
Про те, як сам Джойс «desophisticated» мову, Бекет пише:
«And it is worth while remarking that no language is so sophisticated as English. It is abstracted to death. Take the word ‘doubt’: it gives us hardly any suggestion of hesitancy, of the necessity for choice, of static irresolution. Whereas the German ‘Zweifel’ does, and, in lessre degree, the Italian ‘dubitare’. Mr Joyce recognizes how inadequate ‘doubt’ is to express a state of extreme uncertainty, and replaces it by ‘in the two twiminds’.»
І Бабкіна, і Бекет, ясна річ, — не перші й не останні, які зауважили ту особливу здатність слів бути не просто «ввічливими символами». Як писав колись Поль Верлен, — «Найперше — музика у слові». І він теж мав рацію.
Немає коментарів:
Дописати коментар