>>>W H Y T R A N S L A T O R F A C E B O O K

вівторок, 22 липня 2008 р.

"Ґланморський чорний дрізд" Шеймаса Гіні

На траві — коли приїжджаю я:
Сповнюючи незрушність життям,
Проте готовий сполошитися
На щонайперший не той рух.
У плющі — коли від’їжджаю я.

Тебе, чорний дрозде, люблю.

Паркуюсь, спиняюсь, звертаю увагу.
Дихаю. Просто дихаю й сиджу,
І вертаюся рядки, що їх якось
Переклав я: «Багну
До дому смерті, до батька свого

Під низьким глиняним дахом.»

І думаю про того, хто до нього пішов,
Маленький танцівнику незрушності, —
Сина-привиддя, брата втраченого,
Який цибав собі двором, —
Утішений такий, що я — знов удома,

Коли закінчився перший мій семестр туги за домом.

І думаю про сусідові слова
Задовго після того нещасного випадку.
«Тота птаха на даху односкатному,
Що тижнями сиділа на гребені даху…
Я тоді нічо’ не казав,

Але мені птаха тота ніколи не любилась.»

Автоматичний замок
Із клацанням замикається; паніка чорного дрозда —
Скороминуща; на секунду
Бачу з висоти пташиного польоту себе самого:
Тінь на гравії, граблями розрівняному, —

Перед своїм домом життя.

Лети ж собі поземним летом, я — абсолютний
Для тебе: кожна готовність до зв’язку двобічного твоя,
Кожне повернення стримане твоє,
Метушливий — рвучкий дзьобик золотий твій;
На траві — коли приїжджаю я,

У плющі — коли від’їжджаю я.


Зі збірки District and Circle (2006)

пʼятниця, 4 липня 2008 р.

Віршик Езри Паунда (з Rattle Bag Гіні та Г'юза)

І днів не є задосить
І ночей не є задосить
І життя прошмигує наче миша польова
Трави не сколихнувши
Ми страх як хотіли знайти роботи; куди би ми не ходили – заповнювали скрізь аплікації. Та коли нас узяли (меблевими шліфувальниками), ми й повірити не могли, що це справді те, чим люди займаються цілий день. Усе, про що ми думали як про Світ, було, власне кажучи, результатом чиєїсь роботи. Кожна смуга на хіднику, кожний крекер. Кожен мав зогнилого килима та двері, за які треба платити. Нажахані, ми звільнилися. Мав бути більш гідний спосіб жити. Нам потрібно було часу, аби розібратись із собою, аби віднайти теорію, хто ми такі є, та «покласти її на музику».
—Міранда Джулай, «Щось, що не потребує нічого»

вівторок, 1 липня 2008 р.

Our life, this worthless tract of the present incredibly cramped by two dreadful and prone to expansion bodies called the past and the future. This is the thick we cannot even imagine. It’s the eternity before us and the eternity after us. No doubt, dreadful is the void after our disappearance. But is the void before our appearance any better? Hundreds of thousands of years of drawing in silence and darkness, in being’s cold laboratories? I know no greater loneliness than the loneliness of each one of us, no greater emptiness than the one treats us cruelly.

—Yuri Andrukhovych, The Central Eastern Revision