Ми страх як хотіли знайти роботи; куди би ми не ходили – заповнювали скрізь аплікації. Та коли нас узяли (меблевими шліфувальниками), ми й повірити не могли, що це справді те, чим люди займаються цілий день. Усе, про що ми думали як про Світ, було, власне кажучи, результатом чиєїсь роботи. Кожна смуга на хіднику, кожний крекер. Кожен мав зогнилого килима та двері, за які треба платити. Нажахані, ми звільнилися. Мав бути більш гідний спосіб жити. Нам потрібно було часу, аби розібратись із собою, аби віднайти теорію, хто ми такі є, та «покласти її на музику».

—Міранда Джулай, «Щось, що не потребує нічого»