J. M. W. Turner's painting of the Golden Bough incident in the Aeneid [Source]
Збірка «Seeing Things» (1991) Шеймаса Гіні (одна з моїх улюблених) славнозвісно відкривається перекладом «The Golden Bough» із Вергілієвої «Енеїди». (Закінчується вона, до слова, також перекладом — із Дантового «Пекла».) У цьому пості хочу суто з естетичною метою співставити переклад Гіні з Вергілія та переклад Олександра Мокровольського з Гіні на тлі «канонічного» перекладу Михайла Білика приправивши все це «травестійним» перекладом Івана Котляревського. Отже, переклад Гіні з Вергілія:
(Aeneid, Book VI, lines 98-148)
So from the back of her shrine the Sibyl of Cumae
Chanted fearful equivocal words and made the cave echo
With sayings where clear truths and mysteries
Were inextricably twined. Apollo turned and twisted
His spurs at her breast, gave her her head, then reined in her spasms.
As soon as her fit passed away and the mad mouthings stopped
Heroic Aeneas began: ‘No ordeal, O Priestess,
That you can imagine would ever surpsrise me
For already I have foreseen and foresuffered all.
But one thing I pray for especially: since they say it is here
That the King of the Underworld’s gateway is to be found,
Among these shadowy marshes where Acheron comes flooding through,
I pray for one look, one face-to-face meeting with my dead father.
Teach me the way and open the holy doors wide.
I carried him on these shoulders through flames
And thousands of enemy spears. In the thick of battle I saved him
And he was at my side then through all my sea-journeys,
A man in old age, worn out yet holding out always.
And he too it was who half-played and half-ordered me
To make this approach, to find and petition you.
So therefore, Vestal, I beseech you take pity
On a son and a father, for nothing is out of your power
Whom Hecate appointed the keeper of wooded Avernus.
If Orpheus could call back the shade of a wife through his faith
In the loudly plucked strings if his Thracian lyre,
If Pollux could redeem a brother by going in turns
Backwards and forwards so often to the land of the dead,
And if Theseus too, and great Hercules . . . But why speak of them?
I myself am of highest birth, a descendant of Jove.’
He was praying like that and holding on to the altar
When the prophetess started to speak: ‘Blood relation of gods,
Trojan, son of Anchises, the way down to Avernus is easy.
Day and night black Pluto’s door stands open.
But to retrace your steps and get back to upper air,
This is the real task and the real undertaking.
A few have been able to do it, sons of gods
Favoured by Jupiter the Just, or exalted to heaven
In a blaze of heroic glory. Forests spread midway down,
And Cocytus winds through the dark, licking its banks.
Still, if love torments you so much and you so much need
To sail the Stygian lake twice and twice to inspect
The murk of Tartarus, if you will go beyond the limit,
Understand what you must do beforehand.
Hidden in the thick of the tree is a bough made of gold
And its leaves and pliable twigs are made of it too.
It is sacred to underworld Juno, who is its patron,
And it is roofed in by a grove, where deep shadows mass
Along far wooded valleys. No one is ever permitted
To go down to earth’s hidden places unless he has first
Plucked this golden-fledged growth out of its tree
And handed it over to fair Proseprina, to whom it belongs
By decree, her own special gift. And when it is plucked,
A second one always grows in its place, golden again,
And the foliage growing on it has the same metal sheen.
Therefore look up and search deep and when you have found it
Take hold of it boldly and duly. If fate has called you,
The bough will come away easily, of its own accord.
Otherwise, no matter how much strength you muster, you never will
Manage to quell it or cut it down with the toughest of blades.’
Translated by Seamus Heaney
У «Вибраних творах» Гіні українською (2008) чомусь подано переклад тільки рядків 124-148. Отже, переклад Мокровольського з Гіні:
(з Верґілієвої «Енеїди», книга VI [рядки не вказано])
Ревно молився Еней, на вівтар той схилившись…
Потім віщунка сказала: «О кревний нащадку безсмертних!
Сину Анхіза, троянцю! Легка до Аверну дорога.
День там чи ніч, все відчинені чорні Плутонові двері.
Тільки ж вернутись назад, дістатись на верхнє повітря —
Це непросте вже завдання, справжній то подвиг.
Мало хто втнув таку штуку: лише олімпійців нащадки,
Ті, кого вів Справедливий Юпітер, чи ті, хто на небо
В блиску геройської слави вознісся. Півшляху лісами,
Й Коціт уздриш ти, що в’ється у пітьмі, лижучи берег.
Все ж, якщо надто любов тебе мучить, що так ти жадаєш
Двічі Стигійське те озеро перепливти і побачити двічі
Пітьму підземну; якщо вже ти мусиш зайти за дозволені
Межі — затям, що насамперед мусиш зробити.
Дерево є кучеряве, й росте золота на нім гілка,
Й листя на ній золоте, а проте як жива вона гнеться.
То — річ священна Юнони підземної, хранительки гілки.
Гай там довкола густий, дуже тінявий, тягнеться
Аж на долини, лісами порослі. Не можна нікому
Сходити в ті потаємні місця попідземні, якщо тільки спершу
Гілки не відламаєш злотої від дерева, щоб Прозерпіні
Гожій вручити, бо ж їй по закону й належить
Дар той урочий. А як відламаєш — відразу ж
Гілка почне золота інша зростати на місці
Тім же самім, і листя на ній знов так само ж
Зазолотіє. Тому ти і вгору дивися, і гíлля
Часто густе розгортай. А як знайдеш ту гілку,
Сміло хапай її, бо саме так і годиться чинити.
Легко, якщо це судилось тобі, відірветься вона, мов
Любо сама зголосилась піти тобі в руки.
А не судилось — то хоч прикладай ти усю свою силу,
Не відламаєш, не викрутиш, ані мечем не зрубаєш.»
Пер. Олександр Мокровольський
Рядки 98-148 у перекладі Білика:
Цими словами Сівілла кумейська із місця святого
Страшно й неясно виспівує й виє з печери, правдиве
З темним мішаючи. Так Аполлон нею віжками править
І попід груди шалену острогами коле. Як тільки
Шал уступив і уста її спінені втихли, промовив
Цими словами герой наш Еней: «Вже ніякі, о діво,
Нові нещастя мене несподівані більше не стрінуть.
Все вже в своїй голові уявив я собі і продумав.
Лиш одного я прошу: якщо тут до підземного царства
Є якісь двері, є чорне болото, яке розлилося
З повені хвиль Ахеронту, то хай же дозволено буде
Стати мені перед очі батька мого дорогого.
Ти мені шлях покажи й відчини туди браму священну.
Я його з полум'я вирвав, як тисячі стріл по нас били;
Виніс його я з юрби ворогів на цих плечах. Пройшов він
Разом зі мною дорогу по всіх океанах, терпів він,
Немічний, моря і неба знегоди усі понад сили
І понад старості долю. Отож він наказував щиро,
Щоб уклонивсь я порогам твоїм, щоб благав тебе дуже.
Мати, благаю, зглянься, всесильна, на сина, на батька,
Бо ж і Геката гаї авернійські тобі доручила.
Міг же Орфей із темряви викликать мани дружини,
Хоч його сила в дзвінких лише струнах, в кіфарі фракійській.
Брата також міг Поллукс відкупити позмінною смертю,
Сто раз пройшовши туди і сюди. Чи згадати Алкіда
Або Тесея? І мій від Юпітера рід розпочався».
Поки він цими словами благав і за вівтар держався,
Відповідала віщунка: «Божистої крові потомку,
Сину Анхіса, троянче, легкий перехід до Аверна,
Вдень і вночі там чорна Дітова брама відкрита,
Тільки вернутися звідти і вийти на світ цей небесний —
Це уже труд, це справа велика. І деякі тільки,
Що їх Юпітер у ласці своїй полюбив, чи їх доблесть,
Божих синів, аж на небо піднесла. Ліси ж поміж нами,
І наоколо Коціт розлив свої чорнії води.
Що ж, як бажання у тебе таке, така в серці жадоба
Два рази озеро Стікс пропливти і два рази Тартар
Чорний уздріть, як приємно на труд цей шалений пуститись,—
Знай, що слід перше зробити: десь криється між деревами
В тінях гілля із листям і пруттям гнучким золотеє —
Святощі це для Юнони підземної, їх укриває
Гай, і похмурою пітьмою їх сповивають долини.
Та не дозволено в схови підземні раніше вступити,
Доки не зірвано з дерева наріст отой злотолистий;
Це як ралець Прозерпіна-красуня собі встановила.
Зірвеш ту віть золоту — і друга уже виростає,
Й гілка ота вже таким же квітчається знову металом.
Отже, ти високо й пильно дивись і, як тільки побачиш,
В руку бери, так годиться. Бо легко сама тобі дасться,
Як лиш покликаний долею ти; а як ні, то не знайдеш
Сили, щоб взяти її, не зітнеш її й сталлю твердою.
Ну й отак виглядає це місце в Котляревського:
Еней похнюпивсь, дослухався,
Сівілла що йому верзла,
Стояв, за голову узявся,
Не по йому ся річ була.
«Трохи мене ти не морочиш,
Не розчовпу, що ти пророчиш,—
Еней Сівіллі говорив.—
Диявол знає, хто з вас бреше,
Трохи б меж було не легше,
Якби я Феба не просив.
Та вже що буде, те і буде,
А буде те, що бог нам дасть;
Не ангели — такії ж люде,
Колись нам треба всім пропасть.
До мене будь лиш ти ласкава,
Услужлива і нелукава,
Мене до батька поведи;
Я проводився б ради скуки
Побачити пекельні муки,
Ану, на звізди погляди.
Не перший я, та й не послідній,
Іду до пекла на поклон:
Орфей, який уже негідний,
Та що ж йому зробив Плутон;
А Геркулес як увалився,
То так у пеклі розходився,
Що всіх чортяк порозганяв.
Ану! Черкнім—а для охоти
Тобі я дам на дві охвоти...
Та ну ж! Скажи, щоб я вже знав».
«Огнем, як бачу, ти іграєш,—
Йому дала яга одвіт,—
Ти пекла, бачу, ще не знаєш,
Не мил тобі уже десь світ,
Не люблять в пеклі жартовати,
Повік тобі дадуться знати,
От тілько ніс туди посунь;
Тобі там буде не до чмиги,
Як піднесуть із оцтом фиги,
То зараз вхопить тебе лунь.
Коли ж сю маєш ти охоту
У батька в пеклі побувать.
Мені дай зараз за роботу,
То я приймуся мусовать,
Як нам до пекла довалитись
І там на мертвих подивитись;
Ти знаєш — дурень не бере;
У нас хоть трохи хто тямущий,
Уміє жить по правді сущій,
То той хоть з батька, то здере.
Поким же що, то ти послухай
Того, що я тобі скажу,
І голови собі не чухай...
Я в пекло стежку покажу:
В лісу великому, густому,
Непроходимому, пустому
Якеєсь дерево росте;
На нім кислиці не простії
Ростуть — як жар, всі золотії,
І деревце те не товсте.
Із дерева сього зломити
Ти мусиш гілку хоть одну;
Без неї-бо ні підступити
Не можна перед сатану;
Без гілки і назад не будеш
І душу з тілом ти погубиш,
Плутон тебе закабалить.
Іди ж та пильно приглядайся,
На всі чотири озирайся,
Де деревце те заблищить.
Зломивши ж, зараз убирайся,
Якмога швидше утікай;
Не становись, не оглядайся
І уха чим позатикай;
Хоть будуть голоса кричати,
Щоб ти оглянувся, прохати,
Гляди, не озирайсь, біжи.
Вони, щоб тілько погубити,
То будуть все тебе манити;
От тут себе ти покажи».
Немає коментарів:
Дописати коментар