Саме від Старицького набула оформлення традиція українського перекладу, яку умовно можна назвати класичною, чи «мейнстрімовою». Вона ґрунтується на використанні всіх багатств української мови в історичному і регіональному аспектах, але все-таки з орієнтацією на літературні норми, на відмову від спроб аж надто помітної «українізації» реалій та стилю. Діалектизми й архаїзми можуть застосовуватися, але в обмежених рамках; їхня вага не може бути надто відчутною. Але водночас дуже багато важить стиль, — добре вироблений, ясний, чіткий. Блискучі, вишукані рими (на кшталт зеровської «череватий» — «чарувати») бажані — але не доконечно важливі. Як правило, рими простіші — але завжди стильні й точні (коли йдеться про переклад класичного вірша).
Так само, як чар Вергілія в «Енеїді» полягав насамперед у його доброму стилі, так і чар цього «мейнстріму» українського перекладу полягає у його стилістичній бездоганності, майже завжди наявній у Зерова, Рильського, Кочура.
І є друга перекладацька традиція, яка йде від Куліша. Цю традицію можна умовно назвати «бароковою» (Марина Новикова визначає її ще як «онтологічну»). Вона полягає в набагато вищому рівні експериментаторства. Тут можливі великі зрушення в лексичній тканині, часо-просторові зміщення, іноді — орієнтація на свідому архаїзацію, українізацію реалій, де доречно — повернення до «народної поетики». Але в цьому теж завжди має бути свій стиль. Стиль інший, аніж у «класиків», але цілісний цікавий стиль. Представників цієї традиції менше. Це — Куліш, пізніше — Бажан (в окремих текстах), Лукаш, Перепадя. У діаспорі до цієї традиції тяжіли Костецький та Барка.
--Максим Стріха,
«Український художній переклад:
між літературою і націєтворенням»,
ст. 90-91
*
Немає коментарів:
Дописати коментар