Фото: Krystyna Piotrowska
АДАМ ЗАГАЄВСЬКИЙ
АВТОПОРТРЕТ У ЛІТАКУ
(В економ-класі)
Скулений, як ембріон,
увіпханий в тісне крісло,
я пробую пригадати
запах свіжоскошеного сіна,
коли дерев’яні вози з’їжджають
у серпні з гірських лук,
сковзаючи на польових дорогах,
і візник кричить голосно, так, як завжди
кричить чоловік у мить страху
— вже в “Іліаді” так верещали
і ніколи вже потім не замовкли,
ані під час хрестових походів,
ані пізніше, значно пізніше, ближче до нас,
коли їх ніхто вже не слухає.
Я втомлений, думаю про те, про що
неможливо думати — про тишу, яка панує
в лісі, коли вже поснули птахи,
про близький кінець літа.
Голову тримаю в долонях,
ніби хочу від знищення врятувати.
Побачений зназовні, мабуть, можу
видатись нерухомим, мало не мертвим,
покірним долі, співчуття вартим.
Але це неправда — я вільний,
може, навіть щасливий.
Так, тримаю в долонях
важку свою голову,
але в ній саме родиться вірш.
Пер. Віктор Дмитрук
АДАМ ЗАГАЄВСЬКИЙ
ДИВЛЮСЯ НА ФОТОГРАФІЮ
Дивлюся на фотографію міста, в якому я народився,
на буйні його сади й круті вулички, на узгір’я,
дахи католицькі й куполи православних соборів,
де в неділю співають баси, такі могутні,
що околичні дерева хитаються, наче шаліє буря;
довго дивлюся на цю фотографію, не відриваючи погляду,
і раптом собі уявляю, що всі вони ще тут живуть,
наче нічого не сталося, все ще біжать на лекції,
чекають на поїзд, їдуть блакитним трамваєм,
з неспокоєм дивляться в календар, стоять на вагівниці,
слухають арію Верді чи улюблену оперетку,
читають газети, які ще зовсім білі,
живуть у поспіху, у страху, спізнюються постійно,
вони трошки безсмертні, але про це не знають,
хтось заборгував за квартиру, хтось боїться туберкульозу,
не встигає закінчити розвідку про філософію Канта,
не може зрозуміти, чим є річ у собі,
бабуся моя знову іде в Брюховичі,
несе торт на руках простягнутих, а руки не терпнуть,
нерішучий хлопець в аптеці просить ліки від нерішучості,
дівчина в дзеркалі розглядає свої маленькі груди,
кузен мій, скупавшись, одразу виходить до парку,
не передчуваючи, що що невдовзі захворіє на пневмонію,
іноді вибухає ентузіазм, узимку жовті лампи
витворюють простір близькості; в липні мухи гучно святкують
велике світло літа й наспівують гімни похмурі,
трапляються депортації, повстання і погроми,
жорстокий вермахт у пристойних мундирах,
ось і підле НКВД, зірки червоні
обіцяють дружбу, однак із присмаком зради,
але вони цього не бачать, майже не бачать,
стільки справ мають до залагодження, треба
дістати вугілля на зиму, знайти доброго лікаря,
стільки листів для відповіді, блідне брунатне чорнило,
в кімнаті радіо грає, найновіша річ, вони, однак,
втомлені звичним життям і умиранням звичним,
ні на що часу не мають і за це пробачення просять,
пишуть довгі листи й лаконічні поштові листівки,
спізнюються постійно, безнадійно запізнюються,
так, як ми, точно так само, як ми, так, як я.
Пер. Віктор Дмитрук
Зі збірки “Невидима рука” (2009)
*
Адам Загаєвський стане гостем 7 Львівського міжнародного літературного фестивалю в рамках 19 Форуму Видавців у Львові 12-16 вересня 2012 року
*
Адам Загаєвський — один із найвідоміших сучасних польських поетів. Лауреат багатьох престижних літературних нагород. Про нього постійно говорять як про ще одного польського кандидата на Нобелівську премію. На його думку, справжній поет не може мати батьківщини — він має радше бути вічним мандрівником.
Адам Загаєвський народився 1945 року у Львові, але невдовзі був позбавлений свої батьківщини — родину репатріювали до Польщі. Закінчив філософський факультет Яґеллонського університету у Кракові. Зараз живе у Кракові, Парижі та Хьюстоні, викладає в університетах США, пише вірші, прозу та есеї. Його твори перекладені англійською, шведською, словацькою та іншими мовами.
Перше книжкове видання творів Адама Загаєвського українською мовою — збірка есеїв “У чужій красі” побачила світ 2008 року в перекладах Віктора Дмитрука. Українській книжковій поетичній прем’єрі “120 віршів” цього видатного польського поета завдячуємо тому ж перекладачеві.
“Я втратив дві вітчизни, але шукав третю — місце для уяви, територію, яка дозволила б мені дати вихід не зовсім ще ясній артистичній потребі. Я втратив реальне місто, але шукав місто уяви. Відносно пізно — пізніше, ніж у випадку інших осіб — я обрав поезію як царину моїх шукань”. (Адам Загаєвський, “У чужій красі”)
*
*
*
Немає коментарів:
Дописати коментар