WhyTranslator: Інтерв'ю з перекладачем: 47. Юрій Тарнавський

Фото: Устя Тарнавська/АД Джеймсон

Як Ви стали перекладачем?

Пов’язане це з фактом, що я, як українець, проживав на чужині, де українська мова була чужою і нею мало-хто розмовляв. Якщо не помиляюся, моїм першим серйозним перекладом був переклад оповідання «Я» Хвильового на англійську мову. Було це, думаю, десь 1956-7 р. в місті Покіпсі, на північ від Нью-Йорку, де я недавно поступив на працю в компанії ІБМ. Твір цей мені дуже сподобався, і я чомусь хотів, щоб він існував англійською, хоч друкувати його я нікуди не посилав. Вийшов він тільки 1973 р. у двомовнім томику перекладів короткої української прози, укладенім Юрієм Луцьким п. н. Modern Ukrainian Short Stories, в який теж увійшли мої раніше зроблені з таких самих мотивів переклади оповідання «Новина» Стефаника та «На камені» Коцюбинського (останнє у співпраці з П. Килиною). «Я», до речі, я переклав не як «І», що було очевидне, а як «My Being» що відображувало моє проникнення екзистенціялізмом того часу. (Частинно, це теж було зумовлене фактом, що англійське «I» виглядало, як римське число «1». Але екзистенціялізм тут був вирішальним.)

Два вищезгадані оповідання друкувалися вперше в українськім студентськім англомовнім журналі Horizons, редактором якого я був у той час, перше 1961 р., а друге 1962. У цім виданні я теж друкував свої переклади поезії декого з моїх друзів, а саме Б. Бойчука, Ж. Васильківської, Б. Рубчака, та П. Килини, всі 1961 р.

Але першим моїм друкованим перекладом був досить таки великий вибір поезій Федеріка Ґарсії Льорки, які я переклав на прохання Ігоря Костецького для його видання Вибраний Ґарсія Льорка, що вийшов книжкою 1957 р.

1959 р. появилося перше число Нових поезій, видаване Нью-Йоркською Групою, редактором якого я був спільно з Бойчуком. Для нього я переклав поезію Пабля Неруди, Езри Павнда, та Ґеорґа Тракля, стовпів модерністичної поезії, з наміром зробити їх доступними українському читачеві, щоб таким чином усучаснити українську культуру. В пізніших числах, та й інших публікаціях, я друкував більше перекладів того ж таки типу, і з тим самим наміром.

З тієї ж самої причини, і приблизно в той сам час, взявся я за переклад українських дум, які я надзвичайно цінував, і які дальше ціную—спершу сам (першою була «Дума про Олексія Поповича»), а пізніше у співпраці з Килиною. Привело це до того, що вкінці зробили ми переклад усіх дум, який був виданий Українським Гарвардським Інститутом у двомовній книжці Ukrainian Dumy 1979 р.

Може варто згадати тут головніші переклади, які я зробив вже роками пізніше—оповідання «Голос трави» Валерія Шевчука, що вийшов у журналі Agni 1993 р., вибір поезій Володимира Цибулька, зібраний у книжках Angels in a Pyramid 2001 р. та An Eye in the Belfry 2006 р., та збірку поезій Романа Бабовала Око в небезпеці, частина яких була надрукована п. н. An Eye in Danger у Кур’єрі Кривбасу 2006 р. Залишається невиданим переклад Замість сонетів та октав Павла Тичини, який я розпочав ще десь в 1950-х, а переробив недавно. Хотілося б знайти видавця на нього.

Тобто, що спонукувало і далі спонукує мене стати перекладачем було і є бажання зробити українську літературу доступну неукраїнському читачеві, а неукраїнську—читачеві українському. А каталізатором цього, як я сказав, був факт, що жив я в чужомовнім оточенні.

Але мабуть найбільше перекладів зробив я із себе самого, з української на англійську, і навпаки. Прозу перестав я писати українською після виходу мого першого роману Шляхи, тому, що редактор Сучасности, де я тоді друкувався, втручався без дозволу в мою мову. Всі наступні мої прозові твори були написані спершу англійською, і уривки з деяких із них я переклав на українську, часами багато років пізніше. Найважливішою публікацією цього є вибір із семи моїх довгих англомовних прозових торів, п. н. Сім спроб, поміщений у книжці моєї вибраної прози, Їх немає 2000 р. Окремим явищем є збірка оповідань, Короткі хвости, що вийшла українською 2006 р., ще до появи ориґінального англомовного твору Short Tails, який появився тільки 2012 р. Десь від середини 1960-х років до середини 1980-х писав я поезію здебільшого англійською, хоч рідко-коли старався її видрукувати. Вкінці я переклав всі ці твори українською, і вийшли вони 1999 р. в другім томі моїх зібраних поезій Їх немає. Переклав я теж українською свої мініромани «Крик» та «Колишній піяніст Фітіпалду», які появилися, відповідно, перший у Кур’єрі Кривбасу 2003 р, а другий у журналі Всесвіт 2013 р. Окремим явищем тут є збірка Ось як я видужую, написана 1974-5 р., яку я писав в той сам час спершу англійською, а тоді українською, і яка появилася окремим виданням 1978 р. Є це симптом досить таки болючого для мене мого мовного роздвоєння, знову ж таки спричинений фактом, де я постійно проживаю.

З якої мови (мов) Ви перекладаєте і на яку (які)? Як сталося так, що Ви обрали саме цю мову (мови)?

Як зазначив я вище, більшість моїх перекладів зроблена з англійської мови на українську, і навпаки, зі згаданих причин. Досить багато поезії я переклав з еспанської на українську, щоб внести елементи цієї культури, які я вважав важливими, в українську культуру. Дещо я переклав з німецької, як уже згаданого Ґеорґа Тракля.

Розкажіть трішки, як Ви підходите до роботи, перекладаючи роман, збірку новел, збірку віршів. Що спільного? Що відмінного? Які кроки Ви зазвичай здійснюєте?

Для мене переклад схожий на особисту творчість, і я відтворюю ориґінали, як мені підказує мій смак та інтуїція. Тут я не відрізняю якихось особливих відмінностей у жанрах. Ручій ориґіналу підхоплює мене і несе куди тече, і я відтворюю це мовою перекладу. Але я не уважаю себе професійним перекладачем, а письменником, який в той час перекладає. Перекладати, до речі, я дуже не люблю, і роблю це тільки, так би мовити, в критичних ситуаціях. Від довшого вже часу, я не перекладаю інших авторів, і навряд чи це зміниться. Набридло мені теж перекладати себе самого. Це можливо ще більше осоружне мені, ніж перекладати когось іншого.

Як Ви отримуєте замовлення? З Вами сконтактовуються видавництва? Чи як це відбувається?

Замовлень я мав небагато, і майже все, що я переклав, робив із особистих потреб. Одним з небагатьох, був переклад Бекетового Krapp’s Last Tape, який я зробив на прохання Сучасности, і який вийшов в окремій книжці разом із перекладом Waiting for Godot, який зробив Бойчук. Переклав я заголовок як Остання стрічка Краппа. Існує переклад цього твору, зроблений кимось іншим п. н. Остання стрічка Среча. Я думаю, що це дуже невдалий, і напевно несмачний, вибір. «Crap» англійською рідко коли означає кал, а звичайно щось безвартісне, що Бекет напевно мав на думці. Мій вибір був теж не найкращим, і тепер я змінив би його на Остання стрічка Труппа. Думаю, що це чудово віддає Бекетів намір, і навіть фонетику, і, якщо б мій переклад колись передруковувався, я б назвав його саме так.

Що Вас найбільше приваблює в перекладацькому фаху, які його переваги? Недоліки?

Ненавиджу його, і тому він не є моїм фахом. Є це завжди примушення.

Чи є сенс ставити запитання авторові твору, який Ви саме перекладаєте?

Безперечно, якщо щось незрозуміле, то чудово могти запитати автора. Теж, мабуть варто порадитися з ним про вибір, коли існують різні можливості. Але автори не завжди розуміють себе і втручання може бути шкідливим.

Який досвід, які знання та якості особливо важливі для перекладача художньої літератури?

Треба знати перфектно обі мови, а особливо мову перекладу. В Україні я бачив чимало перекладів на англійську, зроблених особами, які цією мовою не володіють плинно—це просто жах. Не розумію звідки походить така сaмопевність у людей, які на це не мають підстави. А взагалі, треба знати перфектно обидві культури і особливості стилю, який практикує автор ориґіналу.

Чи існує який-небудь виконаний Вами переклад, що особливо врізався Вам у пам'ять? Розкажіть трішки про нього, будь ласка.

Переклад дум є для мене мабуть найважливішим, у цій ділянці. Мені було цікаво розвинути спосіб їх перекладати. Часто, я робив переклад майже дослівним, і він виходив краще, ніж був би переклад «природний». Наприклад, «словами промовляли, сльозами умивали», я перекладав як “they spoke with words and cried with tears” радше, ніж “they spoke and cried.” Дослівний переклад віддав специфіку мови ориґіналу, а природний, був би просто сухим. «Словами промовляли«, наприклад, є теж дивним в українській мові, але вислів став частиною стилю творів цього жанру. І я хотів зробити це саме в англійській. А «вовки-сіроманці» я переклав як “gray-maned wolves,” тобто, «сивогриві вовки», передаючи цим трохи фонетику як теж і незвичність ориґіналу. “Gray wolves” знову ж звучало б сухо.

Якби Ви були цілком вільні обирати - яку книжку, які книжки, творчість якого автора Ви перекладали б?

Тут є один виняток. Дуже хотів би перекласти Ілюмінації, Артюра Рембо, мого улюбленого поета. Український переклад цього твору, що вийшов у томику вибраних поезій Рембо українською два десятки років тому п. н. П’яний корабель, багато в дечому невдалий. Вже сам заголовок переложено неправильно, як Осяяння, тоді як Рембо мав на увазі ілюміновані середньовічні рукописи. І взагалі, слова у цій книжці часто розсипаються, немов тирса. Ще й до того місцями тут пробивається незнання французької мови, як наприклад, у поезії «Побожність», де “A ma seur Louise Vanaen Voringhem” переложено, як «Моїй сестрі Луїзі з Ворінгема», радше ніж «Сестрі Луїзі з Ворінгема», як було б треба. Адже маємо справу тут із законницею-монахинею а не з сестрою Рембо. Французькою “ma seur,” це титул, так само як “mon general.” Так, що переклад тут на часі. Хоч не знаю, чи зможу колись взятися за нього. Є інші важливіші пляни, і треба було б мені вивчити краще французьку. У прозі було б мені цікаво перекласти кілька оповідань Кляйста. Дуже подобається мені його суворо контрольований стиль, який має багато спільного з моїм. Але на це теж мабуть не матиму часу.