«ТАКСА! ТАКСА!»
Жоден друг не завдавав собі стільки клопоту, як оцей
Смальцерилий тепер присвячує тобі,
тож чого скаржитися, Катулле?
Бачити, як тремтять, мов холодець, ці сідниці,
що їх сліпці називають щоками (образ ретельно вибрано, адже «пафос»
римується з «понос»),
коли рот випускає свої громові
гази, а рупором доброчесності замість нього стає задниця, —
цього видовиська, мабуть, його не варто позбавляти.
Та все одно найкраще з усього — його погрози,
численні й оддалені вони, мов зірки,— ці вовки на таксових лапах:
їм би все кусати ті зади, яких їм не дали полизати,
тим часом як гори там удалині волають од болю, коли народжуються щурі.
Пер. Лев Грицюк
Зі збірки «Жовтоока» (1990)
*
Немає коментарів:
Дописати коментар