У вчорашньому дуже цікавому інтерв’ю Івана Лучука мою увагу привернула низка опублікованих у «Всесвіті» його перекладів-«версій» «Від угаритського епосу до пісень ваґантів», а саме — фрагмент «Беовульфа» (Епізод бенкету: «Жона благородна чашу подала...»), «Вульф і Еадвакер» та давньоірландська поезія «Писець у лісі». Вони є доступні онлайн.
Про «Писця в лісі» Шеймас Гіні у своєму есеї «Бог у дереві: рання ірландська поезія природи» пише так: «На берегах рукопису дев’ятого сторіччя з монастиря Сент-Ґолл у Швейцарії ми знаходимо ще один приклад цього тонкого відчуття природи, побаченої через омитий християнством очний кришталик кельтського монаха:
Прихисток для мене — ліс;
за кущем сховався дрізд;
втіха — з зошитом моїм
поєднався гомін гнізд.
Ще й зозуля за кущем
є не зайвим явищем;
Божа ласка — тут писати,
благодатний серця щем.
(Пер. Іван Лучук)
У цьому вірші, який звичайно називають ”Писцем у лісі”, ми бачимо, як уява автора живиться з двох різних джерел. З одного боку, це — pagus, язичницька стихія лісу з його таємничим та невгамовним життям, з другого боку — розлінований зошит, християнська disciplina, релігійне відчуття обов’язку, що скоряє почуттєві озови природи. Автор — монах-відлюдник і водночас переписувач книжок; відлюдницька традиція ранньої ірландської церкви й породила таке явище, як давньоірландська лірика природи.» (Образ дрозда, до слова, дуже часто виникає й у самого Гіні.)
«Вульф і Еадвакер» — англо-саксонський вірш, що славиться своєю нелегкою інтерпретацією:
Людям моїм — жертвопринесення.
Приймуть його, коли прийде в потребі.
Між нами не так.
Вульф — на острові, я — на іншому.
Острів надійний, довкола — болота.
Люди, ласі на тлін, живуть на острові.
Приймуть його, коли прийде в потребі.
Між нами не так.
Із мандрів далеких мого Вульфа чекала з надією,
коли дощило, я плакала,
коли гілками рук обіймав мене чоловік мій хоробрий,
було мені радісно, було мені теж і сумно.
Вульфе, мій Вульфе, жага до тебе —
хвороба моя, ти рідко приходиш,
дух тужливий, а не голод.
Чи чуєш ти, Еадвакере, наше бідне цуценя
вовк до лісу поволочить.
Легко роз’єднати непов’язане разом,
нашу спільну пісню.
(Пер. Іван Лучук)
1999 року видавництво «Faber & Faber» видало переклад Шеймаса Гіні стародавнього англо-саксонського героїчного епосу «Беовульф». Книжка стала бестселером та сенсацією в англомовному світі. На закінчення подаю переклади Лучука і Гіні:
Жона благородна чашу подала
спершу стражу Данів Східних,
привітала його на пивному святі,
улюбленця люду; він радо прийняв
бенкетну чашу, відважний князь.
Обійшла відтак Гельмінґів усіх,
старих і молодих дружинників усіх,
дивочашу подавала, до урочого часу,
коли Беовульфу перстенна жона,
духом висока, медову чашу подала;
привітала вождя Ґеатів, дяку Господу вознесла,
премудрослівна, що щастя їй випало
на будь-кого з вождів покладатися,
не сподіватися злодіянь. Він ту чашу прийняв...
(Пер. Іван Лучук)
Adorned in her gold, she graciously saluted
the men in hall, then handed the cup
first to Hrothgar, their homeland's guardian,
urging him to drink deep and enjoy it
because he was dear to them. And he drank it down
like the warlord he was, with festive cheer.
So the Helming woman went on her rounds,
queenly and dignified, decked out in rings,
offering the goblet to all ranks,
treating the household and the assembled troop
until it was Beowulf's turn to take it from her hand.
With measured words she welcomed the Geat
and thanked God for granting her wish
that a deliverer she could believe in would arrive
to ease their afflictions. He accepted the cup[.]
(Translated by Seamus Heaney)
Немає коментарів:
Дописати коментар