Буки стоять великі, нерухомі,
умочені в час: бреду
жовтими високими тінистими галявинами
та наслухаю відкритих
акордів: жовтень, те, що тут плаче,
плаче досередини,
дерев’яний пірс насухо випив очерет.
Підземні бамбукові флейти звучать
озером, водою, вітер —
свинець, улитий у камінні форми.
Урешті-решт потрапляю
на ту прибережну смугу,
де ти й я одного літнього дня кохались
у короткій сухій траві.
У всіх віршах є „ти”,
сміливість або великий страх, є
сузір’я, вигравірувані якраз отут,
спиці синього в оці перелітних птахів, слова,
що їх ти сміючись навчила мене вимовляти.
І та чорна португальська,
якою говорять у Мозамбіку, —
усе ще найм’якіша мова,
відома мені.
У моїх вухах усі ваші слова звучать округло й сильно,
як наше „кохати”
або „свобода”.
Дні, коли
стою із заплющеними очима
і намацую. Як від міцного
копняка, як від ласкавого гладження.
Твоя блакитна коротка літня сукенка
тоді губиться — палаючою листвою.
Погода змінює стать. Темне озеро
твердне.
Переклад 23.10.2007
*
Немає коментарів:
Дописати коментар