НИНІ ДЕСЯТЬ РОКІВ
Нині схоже на вчора, як фоторобот —
на привида, себто, єдиний доказ
того, що воно існує, — це те, що воно не існує,
і все, що виростає за його відсутності, —
відсутність
усього, крім власне нього,
чиє зникання є його єдиною формою існування.
Сиджу біля вікна й бачу, як церковна вежа
приковує мою увагу до раннього
місяця пізнього пообіддя
і дитячого майданчика з гойдалками,
що роблять те, чого й очікується від гойдалок
(з дітьми чи без дітей),
потім — до дерев, що скриплять під укіс
у бік старої школи, що більше не є школою
і яку стає видно, щойно коли вона вкрита снігом,
так що форма проступає коштом вмісту.
Так виглядає школа.
Те повільне коливання,
не рухаючись із місця,
повторюється тут усередині, де простір наповнює пахощі
захололої кави й тютюну
єдиним, що уможливлює
розрізнити рухи випадкового
кімнатою, — часом
У газеті написано, що ми ніколи не дізнаємося,
хто був той самотній божевільний,
який убив Улофа Пальме.
Та якщо божевільний був самотній,
як можемо знати, чи божевільний був самотній,
і чи взагалі — божевільний?
Усе, що знаємо, — що ми самотні,
і це робить нас божевільними —
не знати цього.
Пер. Лев Грицюк
Зі збірки «Вартість перевезення скульптури
слона в натуральну величину» (1996)
Немає коментарів:
Дописати коментар