"5-річка" — новий проект на моєму блозі. Я проситиму різних цікавих людей написати про книжки, які справили на них найбільше враження в 5-, 10-, 15-, 20-, 25- і т.д.-річному віці. ("Крок" = 5 років. Ідея не нова, але прикольна.) Це можуть бути книжки, що досі визначають багато чого в житті людини зараз, а можуть бути книжки, які людина "пережила" й забула... У будь-якому разі, буде цікаво! :-)
*
5 років
До цієї науково-популярної книжки про життя гієн, гієноподібних собак та шакалів у східноафриканських національних парках Нгоронгоро та Серенгеті я йшов тернистим, хоч і дуже коротким шляхом читацької еволюції. Навчившись читати у п’ять, я абсолютно не цікавився книжками, які розповідали про людей – мене захоплювали виключно тварини. Але, досить рано зрозумівши неправдивість казок, я навідріз відмовлявся слухати про те, як півники і зайчики говорять, лисичка дружить із вовчиком, а мишка допомагає кішці тягти ріпку. Хотілося м’яса. Книжка із страшними гієнячими писками на жовтій палітурці була, звісно, неймовірно складною, але я якимось чином її розбирав і на цілі тижні занурювався у світ справжньої живої природи. Чітко пам’ятаю, як повернувся із вступної співбесіди у школі (мені щойно виповнилось шість), де мені показували літери і питали їхні назви, й читав улюблену книжку, лежачи на підлозі біля книжкової шафи в бабусиній квартирі. Цікаво було б переглянути її зараз, напевно, це викличе масу флешбеків.
10 років
«Тарзан – вихованець великих мавп», Едґар Берроуз (переклад Юрія та Олега Покальчуків)
Хоча минуло чотири чи п’ять років, за які я став справжнім рідоголіком, ця книжка давалась мені не легше за «Невинных убийц». Адже вона була українською мовою, якої я не знав і знати не міг – у середовищі, де я ріс, українська траплялась лише у вигляді окремих вивісок, уривків фраз на телебаченні, яке в нашій сім’ї дивились мало, і лише з третього класу – доволі млявих і безсистемних спроб викладати нам предмет «українська мова і література» в школі. Але російського «Тарзана» у продажу не було, був український, я досі був закоханий у все, що стосувалося тварин, тож читати мусив. Я не мав навіть словника. Пам’ятаю цей психоделічний ефект – я не розумів найпростіших слів, як «гілка», «мавпа», «крок», і мусив здогадуватись асоціативно. Метод виявився непоганим: хоча наступні частини «Тарзана» я читав уже російською, бо українське книговидання наказало довго жити разом із Радянським Союзом, перша книжка стала для мене своєрідним віконцем у майбутнє. P.S. Коли я побачив у журналі «Молода Україна» 2006 року заголовок «Єбля в метро з українським Берроузом» (насправді це було інтерв’ю Іди Ворс із Світланою Поваляєвою), я дуже сміявся з тільки мені зрозумілих причин.
15 років
«Вчення дона Хуана…» та подальші книжки, Карлос Кастанеда
Кастанеду зазвичай із легкістю, без розбору відносять до езотерики та містичних вигадок, хоча насправді я навіть тепер, подорослішавши на 15 років, відчуваю саме до цієї теорії якусь дивну довіру. В 15 ми з друзями були хворі Кастанедою – вірили в усе до останнього слова, відчували все, що треба було відчувати, бачили, бо ну дуже хотілось бачити. Якщо цей чувак справді вигадав усе, що написав, то він справжній геній, якого слід ушановувати за спроможність створити настільки близький до реальності, вірогідний віртуальний світ. Мій друг, який утаємничив мене в кастанедіанське знання, отримане ним самим від старшого брата, стверджував, що успішно пробує певні серйозні практики, які в тій системі координат багато до чого зобов’язували… Але потім вирішив, що світ «тоналю» цікавить його більше, ніж «нагваль». Я про нагваль навіть не мріяв. До речі, чути кастанедіанську термінологію від чужих людей мені дотепер якось образливо, ніби хтось вліз у наші приватні юнацькі таємниці. Як і слухати про те, що все це – наслідок поїдання кактусів із грибами. Дивно, що досі ніхто не переклав і не видав Кастанеду українською, це була б і для мене чудова нагода перечитати.
20 років
«Чорний замок Ольшанський / Дике полювання короля Стаха», Володимир Короткевич
Завдяки радянським фільмам (до речі, наскільки я знаю – хрінової якості, сам перевіряти не став, бо маю на радянське кіно стійку алергію) ці твори білоруського класика ХХ століття вважають пригодницькими. Хоча насправді це дуже глибокі, модерністичні, дуже несовкові речі. Читати, звісно, краще в оригіналі (що я нещодавно з задоволенням зробив), але у 20 років ця книжка потрапила до мене в українському перекладі. Так сталося, що перший і другий (взагалі, знакові для мене книжки я можу перечитувати багато разів із кроком у рік-два) рази я читав цю книжку в момент перебування на межі, руйнації звичного для мене світу, переходу до нового й невідомого. Саме цю книжку – єдину – я взяв із собою, коли збирав речі до Львова. Хоча ні, брешу, була ще одна, але її я навіть не читав – поклав на трамвайній зупинці, бо читати щось звичайне в тогочасному стані повної екзальтації був неспроможний, а Короткевич сприймався навіть не як текст, а як набір життєстверджувальних і цілющих меседжів. Згодом я перечитав усього Короткевича (його бібліографія, на жаль, не така вже й велика), якого зміг дістати, але це було вже трохи не те.
25 років
«Пісьма братана», Женя Галяс
Впевнений, що геніальний витвір, приписуваний київському гопнику, колись вивчатимуть літературознавці. Поки що люди, знайомі з цією книжкою, діляться на тих, хто в захваті, і тих, для кого це «не їхнє». А також невелику кількість тих, хто не подужав, але засуджує за суржик і матюки. Насправді мова, орфографія, синтаксис, пунктуація та оформлення цієї книжки становлять дивовижну, бездоганну концептуальну єдність, яка – я дуже, дуже уважно читав «Пісьма», - порушується лише один раз, коли мати героя каже, що закрила банку «перцив». Хтось розумний зарахував «Пісьма братана» до українського магічного реалізму, і мені така версія подобається. Якщо спромогтися адаптуватись до стилістики цієї книжки і прочитати її уважно, залишаєшся по-доброму зачарованим. Звісно, це можливо за наявності певного почуття гумору та знання українських реалій: ані перекласти «Пісьма» будь-якою іншою мовою, ані сподіватись на те, що їх зрозуміють нащадки навіть у першому поколінні, неможливо. Тому треба ловити момент.
30 років
…мені ще, на щастя, немає, але скоро буде
На сьогодні найбільшою літературною подією мого життя є (віднедавна) і наразі залишається цикл Анджея Сапковського про Відьмака, який я прочитав спершу в російському перекладі, а потім відразу в оригіналі, освоюючи польську без словника так само, як 20 років тому – українську. В плані отримування кайфу від літератури це були, напевно, найщасливіші місяці мого життя, коли я розлучався з електронною книжкою хіба що на час сну. Для того, щоб почати перечитувати, доведеться почекати ще з півроку – для того, щоб пам’ять про зміст книжки вивітрилась із моєї голови вперше, зазвичай достатньо року. До речі, я вирішив віддячити авторові й виписав собі з Польщі повну добірку в паперовому форматі.
Отакі справи. Сподіваюсь, ніхто не чекав від мене, що я сноб і естет, читаю Кутзее, Малларме, Букстехуде (ні, це композитор), Гессе, Гайне і Забужко. На жаль, мій читацький світогляд доволі примітивний, зате різноманітний.
*
Немає коментарів:
Дописати коментар