Будучи в Парижі влітку 2005 року, «пощастило» мені якраз пропустити виставку Africa Remix у Центрі Помпіду тільки тому, що я все приберігав її на останній день. Я пробув у Парижі два місяці «відшліфовуючи» «Монтекоре», й от останнього дня мав урешті відвідати ту мистецьку виставку, про яку стільки говорилося. Та останній день був, зрозуміло, вівторок, а тоді в Помпіду — зачинено.
Тепер Africa Remix урешті приїхала до Стокгольма: минулого тижня в Moderna Museet був вернісаж. Я пішов туди з друзями та неабиякими очікуваннями. І виставка була добра. Маса сучасного мистецтва, яке мало що сказати про Африку, чи, можливо, передусім — про той образ Африки та ті упередження щодо Африки, які в нас є.
Проте ми з друзями були в нашому найбільш «постколоніальному» гуморі; а тоді може критикуватись усе. Невдовзі ми забрели на курильний балкон і… Що, власне, ми думаємо про виставковий каталог? І чи вдається їм визволитися з пастки екзотизації? І чи немає нічого проблематичного в тому, що найменший спільний знаменник митців — саме їхня так звана африканськість?
Ми стояли там наморщивши чола та зі складеними в формі анусів ротами. Й от нараз ми почули, як звучимо. Як зграя нервових першокурсників. А ще те запитання: «Чи немає нічого проблематичного?…» Можливо, найзручніше запитання у світовій історії. Чи немає нічого проблематичного?… Ніби серйозно існувало б у цьому світі щось не проблематичне?
Невдовзі ми стомилися від теоретизування та вдовольнилися констатуванням, що деякі твори були блискучі, інші — більш «ніякі». Потім — узяли ще вина, дивилися на мистецький люд, намагалися вивідати адресу афтерпаті.
Через якусь годину ми затусували на афтерпаті Africa Remix. Було там вино в пластикових стаканчиках. Був ді-джей, який грав те, що дехто все ще вперто називає «світовою музикою». Були білі жінки в своїх топах із африканськими візерунками. І були там банани. Купи бананів. Вони й лежали гронами на великих тарелях, і висіли на стіні, як декорація джунглів. Народ їх їв, обчищав, грався ними в уявні пістолети. Бананова тема на афтерпаті виставки, що мала на меті поставити під питання стереотипний образ-кліше Африки.
Хтось прошепотів: «Чи нема нічого проблематичного в…» Цить. Візьми банан. Візьми два. Вистачить усім. І на цьому наш «постколоніальний» гумор мав би вже не витримати передозування. Ми мали би заволати на все горло, влаштувати сцену. Та в якийсь спосіб атакувати банани стало важко… Бо це ж може бути іронія? Це ж може бути частина мистецької інсталяції? А ті хлопці, які виходять із голими торсами та барабанами бонґо, — це ж може бути перформенс. А той, який стрибає навколо на ходулях два метри завдовжки й витанцьовує як скажений, може, власне, «загравати» з тим образом Африки, який у нас є, радше, ніж його підтверджувати. Слова, слова, слова… І чи немає чогось проблематичного в тому, що з одного боку і з іншого боку… І під час танцювальної постановки я подумав, наскільки привабливими можуть бути безкомпромісність, незбалансовані точки зору, практика замість теорії.
Потім ми спланували акцію, що полягала в тому, щоб з’їсти по банану й впустити лушпиння на танцювальний майданчик, аби спробувати досягти трішки пречудового ефекту ковзання. Та наш маленький міні-бунт, зрозуміло, спрацював би тільки в мультфільмі, і, звісно ж, бунту ніхто не зауважив і потім ми попленталися з Шеппсгольмену додому з тим несвіжим смаком банана в роті.
*
"Літературний портрет" Юнаса Гассена Хемірі можна знайти тут (під новелою "Наймані солдати").
*
My Ukrainian translation from Swedish of text “Afrikansk remix” by Jonas Hassen Khemiri.
Немає коментарів:
Дописати коментар