Ганс Йорґен Валлін-Вейє (Hans-Jørgen Wallin Weihe)
У той чи інший спосіб ми всі учителі. Кожна взаємодія поміж людськими істотами
на якусь дещицю також і навчання. Ми, люди, здобуваємо освіту, бачачи, як щось роблять інші, роблячи щось разом з іншими, наслідуючи один одного, слухаючи, дивлячись, пробуючи щось на запах і на дотик, відчуваючи та роблячи щось на власну руку. Годі, просто неможливо взаємодіяти один з одним та зі своїм довкіллям так, щоб це не впливало на наші навики й знання. Ось чому вчитися так складно - і так просто. Адже люди вчаться постійно, невпинно набуваючи якихось знань і вмінь.
Чимало знань, здобутих за життя, можна навчитися тільки одним способом -
проживши саме це життя.
Порубані, поколені дрова обігріють дім, але не зможуть навчити про дерево, яке росте на природі, і як ще це дерево можна б ужити, коли воно стане деревиною.
Знання окрушин, трісок і шматків часто засліплює настільки, що не вміємо угледіти цілості, а далі вже й не знатимемо, як розпиляти дерево на дрова і як обігріти ними свій дім.
Ганс Йорґен Валлін-Вейє, "Простота і складність навчання"
*
Топос (місця), Тропос (ідеї) та Антропос (люди)
Урок з Лавоньярґи
У середині сімдесятих я працював і звідував околиці на фйорді Тана у Фінляндії геть на північному кордоні з Норвегією. На пару ночей я спинився у невеликій спільноті рибалок та селян що звалася Лавоньярґа. Під ту пору в Лавоньярзі жило три родини: переважно люди середнього віку, одна молодиця років двадцяти та її п’ятирічна донечка.
Лавоньярґа зовсім відрізана від світу, без жодної гавані. Лише скелястий берег над водами великої ріки Тана. Напровесні бистра ріка несе в море кригу, так що до Лавоньярґи й зовсім не дістатися. Узимку вітер і хвилі можуть взяти це місце в облогу на кілька тижнів.
Єдиний шлях назовні – спинатися вгору крутим стрімчаком, а далі миля за милею долати безконечні скелі й бескиди. День-два такої ходи – і можна дістатися до тракту, що перетинає цю височину. У другій світовій війні всі будинки Фінляндії було спалено – всі, крім Лавоньярґи. Це місце стояло таким недоступним, що ані радянський наступ, ані німецький відступ ніколи туди не дійшов.
Якось рано-вранці я розговорився з літньою господинею. Була вона загартованою жінкою років шістдесяти, що ціле життя пропрацювала біля землі. Ми розмовляли про її родину. У цій розмові я збагнув, що всі чоловіки родини втонули в морі. Жоден не дожив до старості. Море і рибальство було основним джерелом доходу в Лавоньярзі.
Літня жінка сказала мені, що чоловіки завжди зникають у морі – така доля всіх чоловіків. Ще вона сказала, що серед її найближчих – лише інші жінки в Лавоньярзі. Чоловіки проживали своє життя на морі, а жінки проживали своє – на землі. Жінки помирали тільки на березі і найтісніші емоційні стосунки жінки завжди будуть серед жінок, а найтісніші емоційні стосунки чоловіка все будуть з іншими чоловіками.
Вітрильником через Атлантику
Пару років тому я поплив невеликим вітрильником з Європи до Америки. То був непростий заплив та й погода ставала подеколи загрозлива й холодна. Нас було троє і всі ми повністю один від одного залежали, позмінно стернуючи, сплячи і знову стернуючи. Часом це була тяжелезна праця, часом ми сумирно пропливали довгі години по долинах хвиль.
Міцні емоційні взаємини на морі, спільна праця, залежність один від одного у просторі кількох квадратних метрів – це випробування людських стосунків. Три тижні запливу – це значить пізнати всі риси один одного і все-таки залишатись собою.
Доглядаючи старого чоловіка
Надцять років тому мій батько помер по недовгій недузі. У нього був рак у пізній стадії, але він залишився вдома до самої смерті. Доглянути свого рідного батька у хворобі аж до самої смерті – це було випробування сили і витривалості куди більше за ті, що я коли-небудь досвідчував у довгих виправах по Арктиці чи в підготовках до іспитів.
По смерті батька моя мама лишилась сама. Старша пані, що живе на сільському хуторі. Якоюсь мірою наступні роки дали мені нагоду по-іншому пізнати свою маму. Ми чимало робимо разом: чистимо гриби, збираємо ягоди, вирощуємо картоплю, зрештою, доглядаємо дім, худібку, разом проводимо вечори і ділимо навпіл щоденні клопоти зими, літа, осені й весни.
Це особливий досвід по-новому пізнати старшу пані – коли вона ділиться своєю мудрістю і знанням про минуле, коли вона живе у теперішньому і будує плани на майбутнє. Вечорами ми читаємо книги і я обговорюю з нею те, над чим працюю, а вона пише листи усім своїм друзям і подругам – довгі листи, – вона писала листи все своє життя і любить слова на папері: сплітати речення і повідомляти про всі вагомі в житті речі. Чимало її листів про квіти й рослини, про сніг та погоду, про кота і курей, про кольори неба, про птахів у лісі і про стежки великої звірини, що переходить попри наш дім.
Пані вся в теперішньому, і її все ще тішать ті самі речі, якими вона втішалась молодою дівчиною. І все-таки їй багато років – їй дев’яносто, – вона потребує помочі, щоб підкинути дров і розвести вогонь, їй щораз більше подобається, коли це я готую страву, і їй вже не під силу довгі прогулянки, як то було колись.
*
