Подія в українській скандинавістиці: "Монтекор: унікальний тигр" Юнаса Гассена Хемірі (пер. С. Волковецька)

"«Монтекор: унікальний тигр» — це прекрасна, меланхолійна, проте водночас надзвичайно весела книжка, що зображає Швецію в унікальному світлі." Так висловилося журі Шведського радіо, що вручило Юнасу Гассену Хемірі літературну премію за найкращий шведський роман 2007 року. Тепер ця книжка з'явилася в українському перекладі Софії Волковецької (Косарчин)! І це надзвичайна подія в українській скандинавістиці! Хемірі — один із найкращих сучасних шведських письменників, а "Монтекор" — один із найкращих шведських романів усіх часів. Переклад читається на одному подиху, за що величезна подяка Софії Волковецькій! :-)

ІІІ Фестиваль сучасної драматургії "Драма.UA" (Львів)

Завтра у Львові стартує ІІІ Фестиваль сучасної драматургії "Драма.UA". 4 дні = німецька, польська, британська та скандинавська драми. Плюс щовечора вечірки, а також багато іншого. Спеціально для фестивалю я переклав п'єску Ліни Екдаль "Віра і Віра", а Софія Косарчин — п'єсу Юнаса Гассена Хемірі "Нас є сто".

"Скандинавська драма": "Віра і Віра" Ліни Екдаль (пер. Лев Грицюк)

У рамках ІІІ Фестивалю сучасної драматургії "Драма.UA" 27-30 вересня у Львові відбудеться проект "Скандинавська драма", спеціально для якого Софія Косарчин і я переклали дві п'єси. Косарчин переклала п'єсу "Нас є сто" Юнаса Гассена Хемірі, а я — дитячу п'єску "Віра і Віра" Ліни Екдаль. Мій переклад можна прочитати тут. (А тут — кілька фото з постановки "Віри і Віри" у Швеції.)

"Скандинавська драма": "Нас є сто" Юнаса Гассена Хемірі (пер. Софія Косарчин)

 Vi som är hundra

Позавчора я отримав від Софії Косарчин справді історичного мейла, в якому вона надіслала мені .пдф свого перекладу зі шведської п'єси Юнаса Гассена Хемірі "Нас є сто". :-) Читка п'єси відбудеться в рамках проекту "Скандинавська драма" на Фестивалі сучасної драматургії "Драма.UA". (А до Форуму Видавців, нагадаю, вийде роман Хемірі "Монтекор: унікальний тигр" у перекладі Косарчин.)

*

Юнас Гассен Хемірі @ WhyTranslator

Exclusive: 2 тексти Юнаса Гассена Хемірі (пер. Софія Косарчин)

ЮНАС ГАССЕН ХЕМІРІ
СПРОБА ЯДЕРНОЇ ФІЗИКИ

Вітаємо у світі! Глибоко вдихни, прокричи вперше і розплющ очі. Молодець. Тепер ти готовий до годування, відригування та доглядання. Ступи свій перший крок, промов перші слова, почни ходити до школи, стань підлітком. Не думай, що з тобою щось не так тільки тому, що ти не завжди контролюєш частини свого тіла чи хочеш здерти з себе шкіру, або все, що ти бачиш, викликає асоціації із сексом. Це цілком нормально. У цьому віці ми всі такі. Скоро ти станеш дорослим і почнеш забувати. Скоро ти доростеш до свого тіла, пробачиш своїм батькам, і тобі почнуть подобатись такі речі, як маринований оселедець, оливки, німецькі фільми-драми і шматочок чорного шоколаду після обіду. Твої почуття не ранитимуть так, як зараз. Ти вже не матимеш потреби податись у дощову ніч з такою гучністю в навушниках, що аж не відчуватимеш холоду.

Невдовзі ти когось зустрінеш і відчуєш усі симптоми закоханості. Запхаєш свого язика комусь до рота і здійснюватимеш ним колові рухи. Ти почнеш сюсюкатись і придумувати дурнуваті клички. Ходитимеш на вечері удвох і розмовлятимеш про подорожі, погоду, роботу та кон’юнктуру. Скоро ти будеш готовий зробити те, чого не вдалось здійснити мені: створити сім’ю. І щоб не повторити моєї помилки, прошу тебе – читай далі.

Якщо ти якось сидітимеш в автобусі і почуєш розмову двох пенсіонерів про їхню померлу знайому – НЕ слухай їх. Пересядь. Вийди з автобуса. Якщо буде потрібно – розбий віконне скло і вискочи у сніг. Та якщо ти все одно сидітимеш там, не думай про одного з пенсіонерів, котрий тяжко зітхає, змахує тремтячими руками і раптом каже: „Бідолашна Сігне. Це серце, серце її підвело”.

Продовжуй жити своїм нормальним життям. Продовжуй ходити на вечері удвох і планувати відпустки. Бери з собою на роботу обіди і послуговуйся фразою «так-так, завтра буде новий день». Не задавай надокучливих питань. Не збирай факти про усі функції серця. Зараз же забудь, що нормальне серце спроможне зробити 2,5 мільярди ударів перш ніж зупиниться. Не дай заполонити свій мозок думці, що ми усі маємо серце, яке одного дня перестане битись. Не думай, що пізнання приходить, як лавина. Натомість думай про інше. Зосередься на кар’єрі. Усміхайся на родинних вечерях. Виголошуй тости, коли годинник б’є дванадцяту. Смійся, коли всі чують. Плач, коли ніхто не бачить. Не роби того, що робив я. Не лежи серед ночі без сну, поклавши руку на груди. Не слухай, коли твоє серце почне шепотіти.

Його шепіт найкраще буде чутно вночі. Серце буде тебе будити, коли ти лежатимеш в ліжку коло іншої людини, і спочатку тобі здаватиметься, що це в темряві крадеться злодій. Та невдовзі ти зрозумієш – цей голос іде з твоїх грудей. Серце шепоче, що твоя дівчина стала нецікавою, що вона вночі попукує і має фальшивий сміх, і зранку в неї несвіжий подих. Ви вже не смієтесь так, як раніше. Ваші розмови стали передбачуваними.

Серце продовжуватиме так ніч за ніччю, доки ти не поступишся. Одного ранку ти розбудиш свою дівчину і почуєш власний голос, який говоритиме всі ті фрази, які навчило тебе серце: «Люба. Ми мусимо поговорити. Так далі не може продовжуватись. Моя любов зникла. Справа не в тобі, а в мені. Я повинен слухати своє серце».

Того ж дня ти виселяєшся з вашого, ще донедавна спільного, дому, і коли стоїш на вулиці з валізою у правій руці та паперовим пакетом з пеларгоніями у лівій, твоє серце вибиває триплети, танцює канкан і виспівує йодль радіючи свободі. Нарешті ти можеш робити все, на що так довго чекав! Та серце зробить з тебе заручника. Воно поведе тебе далі від бару до бару, від міста до міста, від одного ліжка до іншого в погоні за тим справжнім, стопроцентним. Знадобиться багато безсонних ночей, багато випитих склянок, багато скручених банкнот на забруднених дзеркалах, багато ранкових приступів паніки, багато розчарувань.

Та одного дня ти таки побачиш ту людину, на яку чекав.

То може бути вона або він, або щось ні те ні се, як і ти. Серце змусить тебе перейти дорогу і познайомитись, і ось ви вже сидите поруч на лавочці у парку, ваші слова поєднуються ніби замок-блискавка, і ти вже впевнений: Ось людина, з якою ти проживеш усе життя. По дорозі додому ви цілуєтесь в холодному яскраво освітленому переході, і коли ти один повертаєшся додому, ти вже не самотній. Вперше в житті ти почуваєшся цілісним.

Це любов – найсильніша, яка тільки може бути. Це поцілунки, які поєднують в собі відчуття реактивних рюкзаків, американських гірок та електричного струму. Вас ніколи не захопить незручне мовчання. Ви ніяк не насититесь губами один одного, солоними на смак. Ви ніяк не перестанете сміятись з того жарту однієї бездарної комедії 90-х, яку ви дивитесь першої ночі, коли разом ночуєте. Чеві Чейз грає роль ідеального батька і чоловіка, який святкуватиме Різдво разом з своєю ідеальною сім’єю, він щойно притяг величезну ялинку, надто велику для будинку, і злий крутий сусід насмішкувато питає: «Hey man! Where do you think you’re gonna put a tree that big?»*. І Чеві Чейз відповідає: «Bend over and I’ll show you»**. Незважаючи на повну примітивність цього жарту, ви не припиняєте хіхікати і всю першу ніч повторюєте його один одному.

– Любий, а де пульт?

– Bend over and I’ll show you.

– Люба, як тобі посмакував десерт?

– Bend over and I’ll show you.

– Любий, куди мені поставити свою зубну щітку?

– Bend over and I’ll show you.

Той жарт супроводжуватиме все, що відбуватиметься найближчим часом. Ви блукаєте на виставці, де подають безкоштовне вино, і чуєте, як один з відвідувачів говорить про величезні скульптури: «І все ж, не розумію, чому всі вважають, що великі речі є такими надзвичайно класними?», ви зиркаєте один на одного і безгучно кажете: „Bend over and I’ll...”.  Ви дивитесь по телевізору інтерв’ю із знаменитістю, котра стала матір’ю, і придуркуватий журналіст, розпитуючи її про пологи, знову і знову запитує: «Але НАСКІЛЬКИ сильно боліло, коли ви народжували?», ви дивитесь один на одного і думаєте «Bend over and…». Ви сидите в тому китайському ресторані, тримаєте руки під столом, коли ніхто не дивиться ніжно гладите один одному ноги, і дитина за сусіднім столиком питає: «Мамо, а як роблять фаршировану качку?». А вам навіть не потрібно зустрічатись поглядами, ви ніби одна істота з однаковими асоціаціями, бо одночасно заходитесь сміхом. Твоє серце радіє і вистрілює феєрверками.

Через кілька тижнів ви вже живете разом. За кілька місяців плануєте вашу першу відпустку. Нарешті ти почуваєшся щасливим на всі сто відсотків. Настільки щасливим, що готовий усе зруйнувати. Одного вечора ти розповідаєш коханню свого життя про той випадок із пенсіонерами в автобусі чи в поїзді, який трапився ніби сто років тому. Ти описуєш наскільки був вражений, коли дізнався, що серце в середньому може зробити два кома п’ять мільйонів чи то мільярдів ударів. І врешті, ти кажеш: «Зараз я сиджу тут через те, що послухав своє серце». Ви посміхаєтесь один одному. А за якийсь тиждень ти прокидаєшся серед ночі. Ти чуєш шепіт. Але він іде не з твоїх грудей.

Наступного ранку ти прокидаєшся від того, що кохання твого життя каже: «Любий. Нам треба поговорити». Кохання твого життя стверджує, що ви віддалились одне від одного, що вже не смієтесь так, як раніше, що почуття зникли, а тобі на думку спадає єдина відповідь: «Bend over and I’ll show you». Але тебе душать сльози, і тут не до жартів. Твоє серце втрачає рівновагу і безпомічно падає кудись в прірву живота.

Ти старатимешся залікувати своє розбите серце в місцевому барі. Будеш сидіти там в кутку за ігровим автоматом і переконуватимеш серце, що надія є, що треба просто продовжувати шукати і не здаватись. Але твоє серце розбите. Воно більше не має сил. Воно вже все бачило і хоче на спочинок. І саме ти маєш цим зайнятись. Саме ти будеш вмовляти себе набратися до чортиків і спробувати підчепити всіх, хто хоч трохи схожий на твоє попереднє кохання. У барі ти скоро станеш відомим, як горезвісний фанат Чеві Чейза, бо всі, кого тобі вдасться заманити грішми або алкоголем до тебе додому, муситимуть поцілувати тебе в одному смердючому пішохідному переході, а потім дивитись ту класичну комедію 90-х і правильно сміятись з того самого жарту. Груди твої схлипують і зітхають, поки ти напиваєшся до втрати свідомості, сідаєш на заднє сидіння нічного автобуса і ревеш: «Це все серце, серце мене підвело».

І от одного сонячного дня ти прокинешся і вирішиш, що з тебе досить. Ти відмовляєшся закінчувати свої дні так, як починав, відмовляєшся повертатись до годування, пообідніх відрижок і доглядання. Ти відмовляєшся згасати. Натомість ти сядеш і напишеш заповіт, в якому застерігатимеш молодь, щоб вони не повторювали твоїх помилок. Потім зробиш те, що збираюсь зробити я. Ти глибоко вдихнеш на повні легені, напружиш м’язи живота, щоб аж виступив піт на чолі, ти затримаєш дихання доки не потемніє в очах. Ти змусиш своє егоцентричне серце вибухнути. Твої легені заповняться кров’ю, шепіт стихатиме і крізь вологі тремтячі вії ти побачиш горизонт, який гойдається з боку на бік і невдовзі зникає. Глибоко всередині ти відчуватимеш, що нарешті став вільним. «Добра робота», подумаєш. Тепер уже по всьому.

* «Ей, чувак! Куди ти збираєшся поставити таке велике дерево?» (Прим. пер.)
** «Нагнись, я тобі покажу» (Прим. пер.)

Пер. Софія Косарчин

[Оригінал]

*

11 грудня 2010 року в Стокгольмі на центральній вулиці прогриміли два вибухи. Двоє осіб отримали поранення, терорист-смертник загинув. Письменник Юнас Гассен Хемірі згадує: як тільки дізнався про теракт, перше, що спало на думку - зателефонувати своїм братам і дати їм пораду. Але яку саме?

ЮНАС ГАССЕН ХЕМІРІ

ДЗВОНЮ СВОЇМ БРАТАМ

Дзвоню своїм братам, кажу: Вчора таке жахіття сталось. Ви чули? Чоловік, машина, два вибухи, у самому центрі міста.

Дзвоню своїм братам, кажу: Ні, ніхто не загинув. Тобто… є одна жертва. Чоловік загинув – той, не з наших братів. Та звісно, дехто намагатиметься пов’язати його з нами. Його ім’я, походження, колір волосся. Бо ми доволі подібні (чи зовсім не схожі?).

Дзвоню своїм братам, кажу: Стережіться. На кілька днів заляжте на дно. Замкніть двері. Опустіть штори. Якщо вам треба вийти – залиште арафатки вдома. Не носіть ніяких підозрілих сумок. Робіть голоснішим звук у навушниках, аби не чути розмов інших людей. Заплющуйте очі, щоб уникнути їхніх поглядів. У метро говоріть пошепки, не смійтеся голосно в кінозалі. Розтаньте, зробіться невидимими, розчиніться до газоподібного стану. Не привертайте нічиєї, повторюю, нічиєї уваги.

Дзвоню своїм братам, кажу: Забудьте, що я сказав. До чорта мовчання, до чорта невидимість. Виходьте в місто начепивши на себе одні лиш ялинкові гірлянди. Одягніться у неонові комбінезони, в оранжеві гавайські спідниці. Свистіть у свистки. Горланьте в мегафони. Захоплюйте квартали, вдирайтеся до торгових центрів. Станьте максимально видимими, аж доки до них не дійде, що ви є сила на противагу їхній. Зробіть на животі чорними готичними літерами тату PK FOR LIFE*. Захищайте право всіх ідіотів бути ідіотами, аж доки не втратите голос. Доки не помрете. Доки вони не зрозуміють, що ми не є отими, за кого вони нас мають.

Дзвоню своїм братам, кажу: До речі, хто це «оті»? Немає ніяких «отих». З усіх боків натомість є лише екстремісти, які намагаються переконати нас, що існують «оті». Небезпечні, загрозливі, всі як один «оті». Не вірте нікому, хто так каже. Усі, хто розводиться про «отих», – ідіоти. (Пауза.) Особливо усі, хто стверджує, що ведеться війна. Нема ніякої війни, чуєте? Ніякої війни немає.

Дзвоню своїм братам, кажу: О’кей. Війна таки йде. І не одна. Лише не в той спосіб, як нам твердять. Війна йде за наші мізки. Війна йде за наш страх. Бо коли ми починаємо боятися, літаки перетворюються на бойові ракети, а сумки – на бомби. Мобільні телефони стають пультами дистанційного керування, дитяче харчування – пластиковою вибухівкою. Усі рідини стають потенційно вибухонебезпечними. Всі чорнобороді чоловіки потенційно обвішані бомбами. Всі біляві чоловіки – потенційні «лазермени»**. А коли всередині нас оселяється страх, ми починаємо боятися майбутнього і прагнути назад в минуле. Нам хочеться перевести стрілки годинника назад, бо ж наскільки краще жилося тоді, коли чоловіки були чоловіками, жінки – жінками, і не було ніяких гомосексуалістів. 

Тоді ми мали факс замість інтернету, і стовп ганьби замість судового права. Ми з ностальгічними мінами згадуємо шампурні тістечка*** і наколінні підв’язки з бомбонами****, сільські общини і покарання різками. Наскільки простішим тоді все було. Кордони були чітко визначеними, а ворог мав одне і тільки одне обличчя. Але ж не всі бояться. Ми не дозволимо нас залякати, ми з гордими мінами на лицях ідемо в майбутнє без кордонів, ми твердо переконані, що жоден з годинників не можна перевести назад. Ми не боїмося. Ми не боїмося.

Дзвоню своїм братам, пошепки кажу: О’кей. Визнаю, я боюся. Я до смерті переляканий. Я боюся, бо чоловіків, які стріляють у батьків через вікна квартир у Мальме, називають поодинокими божевільними, а не частиною правої екстремістської мережі. Боюся, бо ніхто не згадує про расистів, які в Гьоґдалені***** підпалюють квартири сімей, де є прибічники антирасистського руху. Боюся через нацистів у Салемі******, ісламістів на Дроттнінґґатан******* і фашистів в нашому риксдазі********. Та більше за все я боюся, бо історія, схоже, постійно повторюється, бо видається, що ми ніяк не порозумнішаємо, бо все вказує на те, що наше боягузтво і страх перед тим так званим «інакшим» вже настільки глибоко вкорінені, що нам цього ніколи не подолати.  

Дзвоню своїм братам, кажу: Ввечері сталося щось страшне. Я сідав на метро і помітив дуже підозрілу особу. Той чоловік мав темне волосся, незвично великий наплічник, а його обличчя закривала арафатка.

Дзвоню своїм братам, кажу: За якусь частку секунди я зрозумів, що то було моє власне відображення.

* PK (швед. politisk korrekthet) – політкоректність. (Прим. пер.)

** У Швеції 1991-1992 рр. вбивця, якого називали «лазерменом» застрелив 11 осіб. Усі жертви були іммігрантами. (Прим. пер.)

*** Шампурні тістечка (швед. spettekakor) – шведський десерт, характерний для південної частини країни. (Прим. пер.)

**** Наколінні підв’язки з бомбонами (швед. knätofsar) – елемент чоловічого національного одягу в Швеції. (Прим. пер.)

***** Гьоґдален (швед. Högdalen) – район на околиці Стокгольма. (Прим. пер.)

****** Салем (швед. Salem) – один із муніципалітетів (комун) Швеції, став центром найбільших щорічних зборів нацистів у Швеції. Салемський марш (Salemmarschen) відбувається з 2000 року в пам'ять про річницю вбивства скінхеда Даніеля Вретстрьома. (Прим. пер.)

******* Дроттнінґґатан (швед. Drottninggatan) – центральна пішохідна вулиця в Стокгольмі. (Прим. пер.)

******** Риксдаґ (швед. riksdag) – назва парламенту у Швеції. (Прим. пер.)

Пер. Софія Косарчин

[Оригінал]

*

Юнас Гассен Хемірі @ WhyTranslator

*

khemiri.se

Юнас Гассен Хемірі в "Просто неба"

У 17 числі журналу "Просто неба" надрукували уривок із роману "Монтекор: унікальний тигр" Юнаса Гассена Хемірі в перекладі Софії Косарчин. Журнал шукайте на вулицях Львова чи в мережі. Сам роман незабаром вийде у львівському видавництві "Літопис".

*

Юнас Гассен Хемірі @ WhyTranslator

"Машиночасні слова": текст Юнаса Гассена Хемірі

Нині йтиметься про слова. Слова, що функціонують як машини часу. В старших класах ми з приятелем отримали роботу на пошті. Вставати рано на світанку — сортувати листи й вставляти між ними рекламу. Потім виїжджати з хитким возиком у шорсткій сорочці листоноші — розвозити пошту до тих обійсть, за які ти відповідав.

І зауважте: у нашій поштовій конторі ти відповідав не за які-небудь «будинки». Ти відповідав за «обійстя». Вживання історизмів було наче частина ідентичності листоноші. Ніхто не знав докладно, чому, проте багато хто звинувачував Поштальйона. Того листоношу з пожовтілою бородою, який сидів на поштовій кухні цілими ранками й видавав на-гора свій чудернацький сленг. Маленьких собак він називав «гівно на шнурі», а «Котра година?» ставало «Скільки там нацокало?»

Ми з приятелем поняття не мали, скільки там нацокало, і спочатку тільки ржали з Поштальйонової балачки. Та невдовзі ми почали користуватися деякими з його слів, хоча, зрозуміло, робили це іронічно. А потім через якийсь місяць ми вже сиділи на поштовій кухні й називали будинки «обійстями», а гарненьких дівчат — «вродливицями». Ми жартома погрожували одне одному «запотиличниками» й говорили про те, щоб на вихідних «смикнути по пиву». Такою заразною може бути мова. Потім ми перестали працювати на пошті, і слова зникли.

Нині вони відчуваються чужими, вони пахнуть іншим часом. Але щойно їх почую, як мене напосідають флешбеки й виринають яскраві спогади: сортування пошти, зв’язування пачками рекламних матеріалів, бігання сходами й, звісно, Поштальйон — ось він сидить у своїй освітленій люмінісцентом поштовій кухні й попиває каву чашку за чашкою.

Деякі слова мають оту здатність функціонувати саме як машини часу. Щойно їх почуєш — і тебе переносить, тебе бомбардують асоціації, яких іноді хотілось би позбутися.

Як, наприклад, слово… «візор». «Візор» завжди асоціюватиметься з катастрофою порома «Естонія», ‘94 рік: та фатальна ніч на Балтійському морі, крижана вода й нічні крики про допомогу.

Або слово «Napster». Та класична файлообмінна програма. Скажіть «Napster» — і ми вмить повертаємось у час, коли всі мали мобільні телефони завбільшки з ящик і вимовляли свої електронні адреси «ім’я-собачка-Hotmail-крапка-com». «Собачка», або ж «Вухо», або ж «Мавпа». Повертаємось у час, коли ніхто не був цілковито певний того, як це так Hotmail може роздавати електронні адреси цілком безкоштовно. «Як же це так, це ж не може бути безкоштовно?» У час, коли один мій приятель не на жарт стривожив своїх віруючих батьків, оскільки в електронному листі, якого він прислав додому з США під час учнівського обміну, вони побачили, що він загруз у гріху пияцтва. Адже тепер його спонсор — алкогольна компанія. Чого б інакше стояло щось типу «powered by Internet Explorer» унизу кожного електронного листа?

Прикол машиночасних слів у тому, що вони стають таким собі чітким нагадуванням, що час, власне кажучи, йде, речі відбуваються, техніка оновлюється, слова застарівають.

Мого останнього прикладу ви, можливо, навіть і не чули. Це слово «кольоровий». Чи хтось із вас пам’ятає це слово? Коли мені було стільки років, скільки вам, хе-хе, то, власне кажучи, було так, що слово «кольоровий» могли вжити про когось, хто не був нормального такого рожевого кольору. Це правда! І шведські щоденні газети могли серйозно називати когось «кольоровим» у інтерв’ю, репортажах, рецензіях і дебатних статтях. Ти був або некольоровий, нейтрально прозорий. Або ж був із відхиленнями, ненормальним, заплямованим. Але…  не забуваймо — це було давно, на світанку двадцятого сторіччя. До речі, якщо вже зайшлося про «світанок», то чи розповідав я вам про те, як працював на пошті замолоду?

Пер. Лев Грицюк

*

Юнас Гассен Хемірі їде на Книжковий Арсенал у Києві!

*

"Машиночасні слова" - один із текстів, написаних і начитаних автором для програми "Доброго ранку, світе!" (Перша програма Шведського Радіо, 2006). Опубліковано в книжці п'єс, новел, текстів Invasion! ["Навала!"] (2008).

*

"Літературний портрет" Юнаса Гассена Хемірі можна знайти тут (під новелою "Наймані солдати").

*

My Ukrainian translation from Swedish of text “Tidsmaskiniska ord” by Jonas Hassen Khemiri.

*

Юнас Гассен Хемірі | Jonas Hassen Khemiri @ WhyTranslator

"Питання часу": текст Юнаса Гассена Хемірі

Приятель їде підземкою додому з баскетбольного тренування, і тут заходить трійко офігенних подрýг, мадемуазелей, дівчаточок, кицьок, ну ви знаєте. Вони сідають на лавку поруч із ним… Вони добре пахнуть, вони вдивляються в нього, прекрасні — яких мало. Обмінюються трохи поглядами, проте більше нічого не відбувається. Наближається приятелева станція, він іде в бік дверей, усміхається до дівчаток трохи так самовпевнено. Потяг зупиняється. Двері відчиняються — усі, крім якраз тих, які вибрав мій приятель. І він трохи запізно зауважує наліпку — ту, на якій написано, що ці двері не працюють. Панікуючи, він кидається в бік дверей посередині, які все ще відчинені, баскетбольна сумка застрягає, він майже втрачає рівновагу, проте ставить УСЕ на те, щоб устигнути вийти. І йому вдається. Майже. Та не зовсім. Бо двері зачиняються за секунду до того, коли він устигає добігти; а потім настає найдовша у світовій історії поїздка підземкою із зашарілим приятелем, секундами — довгими, наче хвилин п’ятнадцять, і трійкою дівчат, які сміються так, що майже з сидінь падають. Ось від такого Час отримує задоволення. Час стопудячо стояв у наступному вагоні й показував «довгого носа» моєму приятелеві.

Коли Час грався з тобою востаннє? Чи відчував ти коли-небудь найтягучіші секунди Часу? Знаєш, ті секунди, що наче ніколи не закінчаться. Вони мають звичку з’являтися на обов’язкових семінарах, чи коли ти якраз поставив усе на ту мегаважливу покерну комбінацію, чи в нічних автобусах, коли тобі випадає сісти поруч із кимсь, хто ходив до паралельного класу в середній школі.

На початку тижня ми мали якнайкращі стосунки з Часом. Час ішов цілком нормально, він дозволив мені прокинутися вчасно на мої виступи у Фалуні та Людвіці. Він дозволив мені встигнути на виступ у Сьодергамнській бібліотеці. А потім Час забезпечив трохи тусні вночі з Анварі, Ші, містером Мозі та Катту. Молодчина Час. Добрячок Час.

Та от позавчора Час збунтувався. Мене видзвонили, щоб повідомити, що мій родич лежить у лікарні з лиховісними симптомами. Взяли аналізи, і тепер тільки — чекати на результат. Аналізи або добрі, і тоді жодних проблем узагалі. Рутинна операція. Або ж… не дуже добрі, і тоді — проблеми.

Результати аналізів будуть за чотири години. І Час раптом вирішує взяти паузу. Час тусується на галереї, курить цигарки без фільтра, відмовляється заходити. Час щосекунди шкробає пуп, розкладає пасьянс, позіхає, переглядає всі DVD із серіалами. Ану ж бо, Часе, пришвидшімо секунди, так що вони принаймні наблизяться до хвилинної тривалості! Бо так не можна, ти не можеш іти так повільно! Та Час тільки регоче, пускає димові кільця, відмовляється нормалізуватись. Чудово. Залишається лише чотири години до результатів.

Чекати на результати аналізів — божевільного типу очікування. Як зробити так, щоб думати про інше? Намагаюся писати. Виходить так собі. Намагаюся дивитись кіно. Це закінчується тим, що сиджу на канапі й перемотую вперед, сподіваючись, що це «заразить» і Час.

Та Час — незламний. Час відмовляється давати з собою гратися. Залишається чотири години. Читаю газету. Проходжаюся. Курю. Дивлюся пообіднє телебачення «додзвоніться-і-виграйте». Слухаю ту круту пісню Proof’а, де він, на жаль, передбачає смерть, що спостигла його цього тижня. Знову читаю газету, цього разу навіть розділ із оголошеннями. Потім дивлюся на годинник. Це вже починає щось нагадувати. Залишається чотири години.

Пробую натомість почитати книжку. Іде трохи краще. З головою поринаю в давню улюблену книжку «Умовно придатні» Петера Хьоґа. Прочитайте її. Через клаустрофобічну мову. Через історії про дітей, які вирішують кинути виклик часові. Не меншою мірою — через ту магічну сцену, де з власної волі головний герой із другом присвячують себе розширенню часу. Над залізничними рейками вони чіпляють ліану. Потім вилазять на дерево й готуються. Потяг наближається, і якраз, коли він під’їжджає, вони стрибають із ліаною. Ціль цієї небезпечної для життя гри — якомога ближче наблизитися до локомотива: у ті рази, коли стрибаєш і торкаєшся локомотива, секунди стають вічними — тривалістю в життя. Діти обдурюють час, максимізують своє теперішнє та продовжують свої життя.

Та саме тепер — не хочу нічого продовжувати. Хочу отримати результати аналізів. І нарешті ми перемагаємо Час. Приходять-таки — результати аналізів. Погані очікування не підтвердились, і родич, який міг уже невдовзі нас покинути, буде з нами завжди, і саме тепер, коли я кажу ці слова, Час стоїть собі в контрольній кімнаті, чистить нігті, глузливо посміхається, шепоче: «Атож, друже, кажи, що хочеш, у своїй п’ятихвилинній програмці. Чекаю на тебе тут назовні. Скоро побачимось».

Пер. Лев Грицюк

*

"Питання часу" - один із текстів, написаних і начитаних автором для програми "Доброго ранку, світе!" (Перша програма Шведського Радіо, 2006). Опубліковано в книжці п'єс, новел, текстів Invasion! ["Навала!"] (2008).

*

"Літературний портрет" Юнаса Гассена Хемірі можна знайти тут (під новелою "Наймані солдати").

*

My Ukrainian translation from Swedish of text “Tidsfråga” by Jonas Hassen Khemiri.

*

Юнас Гассен Хемірі | Jonas Hassen Khemiri @ WhyTranslator

Юнас Гассен Хемірі їде на Книжковий Арсенал у Києві!

Отже, на Книжковий Арсенал у Києві їде Юнас Гассен Хемірі — один із найцікавіших сучасних шведських письменників. Свого часу я переклав кілька його новел і коротших текстів. А в цьому пості можна прочитати короткий літературний портрет автора.

"Хітроу vs Ханін": текст Юнаса Гассена Хемірі

Нас геть забагато — тих, які хочуть поїхати додому з Хітроу однієї й тієї ж суботи 12 серпня 2006 року. За два дні до того британська поліція викрила терористичний суперплан, що мав метою вчинення «mass murder on an unimaginable scale».

Дорогою до аеропорту чуємо, як ці слова відлунюють у нас. Damn: масова різня неймовірних масштабів. Чорт забирай, яке щастя, що всі поїдуть звідси саме сьогодні, і чорт забирай, яке щастя, що британська поліція зреагувала вчасно. Британська поліція — професіонали. Better safe than sorry, кажуть вони в інтерв’ю, маючи вигляд, що вельми викликає повагу, — попри свої видовжені шоломи.

І ми ж пам’ятаємо всі професійні дії британської поліції щодо Менезеса приблизно рік тому, чи не так? Менезес, бразильський електрик у Лондоні, якому випало сусідити з кількома мусульманами, за якими наглядала поліція. Той, який зробив помилку — мав трохи занадто терористичний вигляд того ранку, коли він вийшов із дому й ішов підземкою в Стоквеллі. Той, якого пристрілив одягнений у цивільне британський поліцейський сімома пострілами в голову.

Вельми типово: Менезес був неозброєний. Жодного пояса з бомбами. Жодної вибухової рідинної суміші. Жодного навіть порошку зі спорами сибірської язви не знайшлося в його закривавленій джинсовій куртці.

Та мав він усе ж, як згодом сказав один британський поліцейський, «Mongolian eyes», і тому був сплутаний із терористом і тому сталося так, що оперативні знімки з місця події стерлись, і тому так збіса важко знайти когось відповідального. Better safe than sorry.

І дяка Богові за британську поліцію, думаємо собі, прибуваючи в Хітроу та бачачи весь хаос. Черга — просто щоб увійти в саму будівлю, потім ще більша черга, щоб зареєструватися, потім черга завдовжки з футбольне поле, щоб дістатися до контролю безпеки. Усі вильоти запізнюються, персонал літаків має в поглядах щось порожнє, піт, товкотнеча, діти плачуть, батьки лаються, а в кутку кілька китайців стомилися чекати й вибудували щось схоже на наметове містечко з возиків для багажу.

Хтось шепоче: «Це, курва, зону війни нагадує.» І ми, звісно, погоджуємося. Бо ж таки й ми ведемо війну. Нам також не легко. Нам же летіти цілком без iPod’ів, Gameboy’їв та лептопів.

Мусимо здати свої солодощі, викинути пляшки з-під води, запхати книжки та газети до валізи, яку реєструємо. Ось уже ми й голі, зведені до худоби, що стоїть у черзі, без усього особистісного, крім того, що дозволяється згідно з новими правилами перевезення ручного багажу. В прозорому пластиковому пакеті: ключі, окуляри, ліки за рецептом, гаманець. І їжа для немовлят — якщо ви готові її спробувати перед контролером безпеки, аби показати, що це не бомбова рідина, що невдовзі вибухне.

Те, чого мені бракує найбільш, коли я пройшов реєстрацію та попрощався з мобільним, — есемески від моєї подруги Х.: палестинської «султанки думки». Тієї, яка постійно ангажована політично, яка на щодень мешкає в Мальме, проте яка нещодавно не витримала того способу, в який мас-медіа описували ізраїльську інвазію Лівану. Вона спакувала валізу й поїхала туди «to make a change». В есемесках та блог-постах вона розповідала про ліванців, які трусилися від сліз, наче в епілептичному припадку, описувала запах геть спаленого тіла дівчинки, увічнювала безум та страх. За лінком до фотосторінки: піймані стоп-кадром вибухи, споруди, що вибухають, розірвані гранатами частини тіла. Ну й купи геть замалих мішків для трупів.

А в Хітроу? Цілком інша війна. Я нарешті пройшов контроль безпеки, на горизонті видно ґейт вильоту до Стокгольма, стюардеси-блондинки, що всміхаються, Бі-Бі-Сі на великому екрані, шведські голоси, що відхакуються, хтось каже: «ото вже, курва, натерпілися», ще хтось: «та все одно є відчуття спокою та безпеки, що поліція робить свою роботу», хтось третій: «Справді. Better safe than sorry.»

На телеекрані британську поліцію підносять за те, що вони запобігли масовій різні неймовірних масштабів. Потім — реклама, потім — репортаж про те, що кількість мертвих ліванців у «безпорядках» останнього часу обраховується близько 1100. Цілком імовірні масштаби. Потім — більше реклами, а потім — погода.

*

"Хітроу vs Ханін" - один із текстів, написаних і начитаних автором для програми "Доброго ранку, світе!" (Перша програма Шведського Радіо, 2006). Опубліковано в книжці п'єс, новел, текстів Invasion! ["Навала!"] (2008).

*

"Літературний портрет" Юнаса Гассена Хемірі можна знайти тут (під новелою "Наймані солдати").

*

My Ukrainian translation from Swedish of text “Heathrow vs Hanin” by Jonas Hassen Khemiri.

"Африканський ремікс": текст Юнаса Гассена Хемірі

Будучи в Парижі влітку 2005 року, «пощастило» мені якраз пропустити виставку Africa Remix у Центрі Помпіду тільки тому, що я все приберігав її на останній день. Я пробув у Парижі два місяці «відшліфовуючи» «Монтекоре», й от останнього дня мав урешті відвідати ту мистецьку виставку, про яку стільки говорилося. Та останній день був, зрозуміло, вівторок, а тоді в Помпіду — зачинено.

Тепер Africa Remix урешті приїхала до Стокгольма: минулого тижня в Moderna Museet був вернісаж. Я пішов туди з друзями та неабиякими очікуваннями. І виставка була добра. Маса сучасного мистецтва, яке мало що сказати про Африку, чи, можливо, передусім — про той образ Африки та ті упередження щодо Африки, які в нас є.

Проте ми з друзями були в нашому найбільш «постколоніальному» гуморі; а тоді може критикуватись усе. Невдовзі ми забрели на курильний балкон і… Що, власне, ми думаємо про виставковий каталог? І чи вдається їм визволитися з пастки екзотизації? І чи немає нічого проблематичного в тому, що найменший спільний знаменник митців — саме їхня так звана африканськість?

Ми стояли там наморщивши чола та зі складеними в формі анусів ротами. Й от нараз ми почули, як звучимо. Як зграя нервових першокурсників. А ще те запитання: «Чи немає нічого проблематичного?…» Можливо, найзручніше запитання у світовій історії. Чи немає нічого проблематичного?… Ніби серйозно існувало б у цьому світі щось не проблематичне?

Невдовзі ми стомилися від теоретизування та вдовольнилися констатуванням, що деякі твори були блискучі, інші — більш «ніякі». Потім — узяли ще вина, дивилися на мистецький люд, намагалися вивідати адресу афтерпаті.

Через якусь годину ми затусували на афтерпаті Africa Remix. Було там вино в пластикових стаканчиках. Був ді-джей, який грав те, що дехто все ще вперто називає «світовою музикою». Були білі жінки в своїх топах із африканськими візерунками. І були там банани. Купи бананів. Вони й лежали гронами на великих тарелях, і висіли на стіні, як декорація джунглів. Народ їх їв, обчищав, грався ними в уявні пістолети. Бананова тема на афтерпаті виставки, що мала на меті поставити під питання стереотипний образ-кліше Африки.

Хтось прошепотів: «Чи нема нічого проблематичного в…» Цить. Візьми банан. Візьми два. Вистачить усім. І на цьому наш «постколоніальний» гумор мав би вже не витримати передозування. Ми мали би заволати на все горло, влаштувати сцену. Та в якийсь спосіб атакувати банани стало важко… Бо це ж може бути іронія? Це ж може бути частина мистецької інсталяції? А ті хлопці, які виходять із голими торсами та барабанами бонґо, — це ж може бути перформенс. А той, який стрибає навколо на ходулях два метри завдовжки й витанцьовує як скажений, може, власне, «загравати» з тим образом Африки, який у нас є, радше, ніж його підтверджувати. Слова, слова, слова… І чи немає чогось проблематичного в тому, що з одного боку і з іншого боку… І під час танцювальної постановки я подумав, наскільки привабливими можуть бути безкомпромісність, незбалансовані точки зору, практика замість теорії.

Потім ми спланували акцію, що полягала в тому, щоб з’їсти по банану й впустити лушпиння на танцювальний майданчик, аби спробувати досягти трішки пречудового ефекту ковзання. Та наш маленький міні-бунт, зрозуміло, спрацював би тільки в мультфільмі, і, звісно ж, бунту ніхто не зауважив і потім ми попленталися з Шеппсгольмену додому з тим несвіжим смаком банана в роті.

*

"Африканський ремікс" - один із текстів, написаних і начитаних автором для програми "Доброго ранку, світе!" (Перша програма Шведського Радіо, 2006). Опубліковано в книжці п'єс, новел, текстів Invasion! ["Навала!"] (2008).

*

"Літературний портрет" Юнаса Гассена Хемірі можна знайти тут (під новелою "Наймані солдати").

*

My Ukrainian translation from Swedish of text “Afrikansk remix” by Jonas Hassen Khemiri.

"Бог х 5" Юнаса Гассена Хемірі

Юнас Гассен Хемірі дебютував як драматург 2006 року п’єсою «Навала!». Торік Юнас Гассен Хемірі опублікував п’єсу «Бог х 5», що стала абсолютним успіхом на шведській театральній сцені. Починається «Бог х 5» так:

П’єса складається з репетиції п’єси, яку викладач драматичного мистецтва Рольф написав разом зі своїми чотирма учнями театрального мистецтва: Бланкою, Ідрісом, Олівією та Саноєм/Саноєю. Учні отримали завдання написати свою сцену сну виходячи з «Гри снів» Стріндберґа. Оскільки вони не читали п’єси, то тлумачать концепт «сну/мрії» буквально і відповідно використовують свої сцени радше для зображення власних мрій, а не Стріндберґових снів. У кожній сцені одна з ролей має владу: у першій — Рольф, потім по порядку — Бланка, Ідріс, Олівія та Саной. З першої по четверту сцени Саной — мовчазний/мовчазна та безвладний/безвладна. Усе змінюється в сцені п’ятій. Межі між відповідними сценами має бути розмито. У результаті виходить п’ять сцен, кожна з яких відповідає тим «версіям подій», які обирає кожний герой та кожна героїня.

Сцена стає інструментом для використання своєї влади, побудови свого образу, введення себе в самообман. Сцена стає шансом усіх пограти роль Бога.

З книжки п'єс, новел, текстів Invasion! [«Навала!»] (2008)

*

"Літературний портрет" Юнаса Гассена Хемірі можна знайти тут (під новелою "Наймані солдати").

*

My Ukrainian translation from Swedish of the beginning of play Fem gånger Gud by Jonas Hassen Khemiri.

"Кайфаген": текст Юнаса Гассена Хемірі

Цікаво мені, чи комусь із вас відомий вираз «кайфаген»? Вочевидь, ні. Ми з кількома приятелями давним-давно використовували його, аби описати шик, пишноту, «круть». Було, отже, три стадії в житті: «будень», «кайф», ну й «кайфаген»… «Будень» був типово рутинний. Будильник. Мжичка. Урок географії. Перекуска. Домашні завдання. Усе те сіре, від чого ми хотіли якнайдалі.

«Кайф» натомість був розкішшю, що все ж була в межах досяжності. Пара справжніх джинсів Levis. Затусувати на приватну вечірку з ігристим вином замість пива середньої міцності. Светрик Lacoste з крокодилом, нашитим правильним боком, а не догори дриґом. Це був «кайф».

Але «кайфаген» був кроком наступним. «Кайфагеном» було люксусове життя, зведене в десятий ступінь. Мрія майбутнього, міраж, фантазія про те, як усе буде за кілька років. Пити Дом Періньйон у гелікоптері, де приватний пілот — Дженет Джексон. Сидіти в лімузині завдовжки з квартал із холодильником та параболічною антеною. Швейцар, який привітно зустрічає тебе в East’і.

Письменницьке життя (точнісінько, як і всі інші життя) — постійне коливання між здебільшого «дерев’яним» «буднем» ну й трохи «кайфу» тут і там. Лиш іноді — в украй нечисленних випадках життя відчувається «кайфагеном». Як минулого уїк-енду на книжковому ярмарку в Гетеборгу. Жив я в гарному готелі, отримав премію Пера Улова Енквіста, говорив про книжки, читав уголос, а суботнього вечора «крутив» диски з Мохамедом в Uppåtframåt. «Кайфаген»!

І було би так легко — призвичаїтися. Просто «наставити» тіло на те, що відтепер, друже, будуть готельні сніданки, письменницькі премії та великі аудиторії — автоматично.

Та письменницький будень, зрозуміло, — інакший. Письменницький будень може бути такий: вісім годин їхати потягом, аби виступити перед сімома людьми в бібліотеці Ворґорди. Письменницький будень може бути такий: отримувати мейли від людей, на думку яких шведська мова тобою знищується, і які хочуть, щоб ти їхав назад до своєї країни, що, зрозуміло, буде нелегко, якщо тобі випало народитися та вирости в Стокгольмі.

І письменницький будень може бути такий, як та автограф-сесія в Естерсунді. Вивіски, на яких написано, що тут Юнас Гассен Хемірі роздаватиме сьогодні автографи, виставлений стіл із моїми романами, спеціально покладена ручка… І немає жодного клієнта в крамниці. Тільки я, стіл із книжками, кілька працівників, на думку яких час тíкає болюче повільно.

Що ж робить? Ясна річ — чекається. Скоро будуть. Минає п’ять хвилин. Десять. П'ятнадцять. Сиджу далі, ручка для автографів — напоготові.

Тож урешті хтось наближається. Старша дама бере «Око червоне». «Чули-чули…» «Атож», — кажу, — «Супердешева ціна на автограф-сесії: п’ятдесят крон — тільки сьогодні». Вона читає тильну сторінку, трохи гортає, мугикає. Відкладає книжку та йде далі до каси. У таких випадках можна себе втішити книжкою Mortification, де зібрано анекдоти з життя багатьох відомих письменників про їхні найпринизливіші миті. П’яний письменник, який на сцені засинає, опритомнює, завалюється за лаштунки і блює каскадами, а «звукач» не встигає вимкнути йому мікрофона. Письменник-неборак, який випадково вбиває домашню тваринку — власність одного з організаторів. Ну й мій улюбленець: бідолашний поет, який розповідає про те, як він знаходить викинутий екземпляр своєї книжки в купі сміття біля букіністичної книги. Книжка — підписана. Почерком письменника: «To mum and dad».

І в порівнянні з цим відчуття — цілком о’кей: потусуватись у книжковій крамниці в Естерсунді так і не підписавши жодної книжки. Ручку ж я отримав. А трохи пізніше я виступав у бібліотеці, і там було справді багато народу. А на подорож потягом додому я отримав коробку люксусових шоколадних праліне, і якщо є серед вас кілька таких, хто сумнівається, то можу сказати, що коробка праліне — завжди стовідсотковий «кайфаген».

*

"Кайфаген" - один із текстів, написаних і начитаних автором для програми "Доброго ранку, світе!" (Перша програма Шведського Радіо, 2006). Опубліковано в книжці п'єс, новел, текстів Invasion! ["Навала!"] (2008).

*

"Літературний портрет" Юнаса Гассена Хемірі можна знайти тут (під новелою "Наймані солдати").

*

My Ukrainian translation from Swedish of text "Flashbazzazz" by Jonas Hassen Khemiri.

"Наймані солдати": новела Юнаса Гассена Хемірі

Писати фейлетони, власне кажучи, — вельми легко. Починаєш із короткого безпретензійного  вступу. Потім переходиш, власне, до тези та подаєш її курсивом після двокрапки: «Культура — це війна». Саме так. Після цього, власне, — серце фейлетону: довга особиста історія. Бажано оповідача (=тебе) помістити в щоденний контекст, упізнаваний читачем. Говоримо про черги в супермаркетах, штовханину в метро, холодне світло перед ліфтовими дзеркалами, вузькі примірочні. Тут передаю слово тобі: побачимо, як піде. (Не хвилюйся, я — тут, стою готовий на задньому тлі, якщо потребуватимеш асистенції.)

 

Виставка Чарльза Рея у Whitney Museum у Нью-Йорку. Вкотре — виклики просторових понять. Є там досконало виконані сірі рештки автомобіля після аварії, які митець купив на поліцейському аукціоні. Є там чорні порожнисті металеві куби, до верху наповнені чорним чорнилом: через поверхневий натяг куб виглядає неперевершено чотирикутним.

 

Давай далі просто, виходить суперово. Добре, що нічого не згадуєш про ту мистецьку дискусію в тому підвалі, коли ти випадково назвав Чарльза Рея Реєм Чарльзом.

 

Той самий метод митець використовує в білих ваннах: чорне чорнило наповнює їх наполовину. Чорнило, що виглядає, як застигла гума, як жорсткий пластик, — тільки не як щось текуче. І ясно — хочеться: цілим тілом просто прагнеться встромити руку в ту чорну досконалу поверхню, як слід добряче розмішати, а тоді залишитися стояти в очікуванні охоронців, які прибіжать. (Нелегко буде скинути вину на когось іншого.)

 

Варто, може, згадати, що на виставці ти — здебільшого випадково, що оминув контроль на вході тим самим фокусом, що й в інших музеях, і що останніми днями був на такому безгрошів’ї, що їв локшину з вівсяною крупою.

 

Я — не сам. Дівчинка-пуерторіканка шестирічного віку з хвостиком на голові, рюкзаком із Вінні-Пухом та проміжком між зубами шустає навколо серед ванн. Вона дивиться вниз на чорну поверхню; спочатку гадаю, що вона намагається подивитись у відображення, потім розумію, що вона збирається зробити те, на що я ніколи не наважуся. Мами немає поруч, коли дівчинка стає навшпиньки, дивиться, наче зачарована, вниз у чорноту. А потім усе відбувається швидко: дівчинка перехиляється через край, тягнеться вниз до забороненої поверхні, злегка її торкається, вагається, а потім засовує вниз цілу руку в чорне чорнило. Мама зауважує, здушує в собі крик, хапає дівчинку та біжить до виходу.

 

Добра кульмінація, гарно вибудувано.

 

Я залишаюся стояти перед найсильнішим мистецьким враженням тієї весни — сяючою білою ванною з трьома відбитками від руки, чорнильна поверхня, що все ще рухається. Через якусь хвилину прибігають охоронці, їхні рації гугнявлять збуреними голосами, а я показую свої долоні, аби «змити» з себе вину.

 

Ну що ж, вийшло дуже добре? Може, все ж таки трохи пишномовно — ті «виклики просторових понять», та… Хай собі буде… Тепер залишилося тільки закінчення. Там зв’язуєш ввідну тезу з особистою історією. Отже: культура — це війна, перемагаємо з допомогою дітей-демаскувальників; наївне, яке «опускає» врочисте; чорнило — надсимволічне і т.д., і т.д. Власне кажучи, можеш закінчити те все грою слів; може, щось у стилі «війна виграється солдатами, що граються леґо»[1]. Чи: «культура має бути cool tour’ом». Таке зазвичай — на ура.

—Переклав зі шведської Лев Грицюк (15.03.2009)

*

ЮНАС ГАССЕН ХЕМІРІ (нар. 1978 року) — один із найважливіших письменників свого покоління, автор двох успішних романів.

     Дебютний роман «Око червоне» вийшов 2003 року та розійшовся накладом понад 150 тис. екземплярів; за ним уже знято фільм, поставлено п’єсу. Роман«Монтекоре: унікальний тигр» вийшов 2006 року; його перекладено низкою мов, серед інших — французькою, нідерландською та німецькою.

     Як драматург дебютував п’єсою «Навала!» (2006). Друга його п’єса — «Бог х 5» (2008).

     Автор низки новел та інших текстів.

*

My Ukrainian translation from Swedish of the short story "Legosoldater" ("Mercenaries") by Jonas Hassen Khemiri and a brief literary portrait of the author.

---

[1] Шведською «найманий солдат» — legosoldat. Авторський lego(lekande)soldat — «солдат, що грається леґо». А наступне kutur/kul tur можна перекласти як «культура/круто пощастило». — Примітка перекладача.