ПЕРЕД | СЛОВО | ПЕРЕ | КЛАДАЧА
Уперше поезію Вільде Геґґем я почув. Відбулося це наприкінці
травня 2012 року в Ліллегаммері під час Норвезького літературного фестивалю.
Геґґем виступала разом із ще двома авторками на вечорі «Молода поезія» в
місцевій галереї «Zink». Виступала останньою. І її виступ заворожував. Геґґем
володіє унікальною здатністю тримати публіку в благодатному заціпенінні й
змушувати слухачів ловити кожне слово, більше того — кожну паузу, адже тиші в
її віршах чи не більше, ніж власне слів чи звуків. Я відразу подумав про
шведську письменницю Гелену Ерикссон, чиї тексти перекладав раніше: та сама
поезія недомовленості, поезія несказанності (в бекетовому сенсі), поезія
«про-те-про-що-не-можна-сказати-треба-мовчати». Геґґем у своєму дослідженні
мови пішла ще далі, ніж Ерикссон. Стало безмежно цікаво побачити ці тексти на
папері.
Наприкінці липня Генрик Франке з Aschehoug Agency люб’язно
надіслав мені дві збірки Геґґем: «якщо дерева» (2011) (з якої поетка й читала в
Ліллегаммері) та її дебютну «боляче — акурат тут» (2007). Отож, удруге поезію
Геґґем я побачив. І знову був заворожений. Жодних вертикалей (як можна було
очікувати): лінеарний текст Геґґем, як вдало зауважили норвезькі критики,
схожий на поетичну партитуру чи типографічну (візуальну) поезію: горизонтальні
рядки від берега до берега помережані вертикальними рисочками («|») та комами з
пробілами до і після, що певною мірою правлять за метрономи поетичного тексту.
Кульмінацією стає порожня сторінка, де розкидано лише сім рисочок, слова ж —
відсутні (але вони там є: незаповнені місця не порожні). Одні критики побачили
в цих білих плямах темні біль та смерть, що прагнуть знайти свою мову; ще хтось
пропонує читачеві самотужки заповнити прогалини. На іншій сторінці, крім
вертикальних рисочок, — лиш одне слово: «heart». Загалом, дужки, двокрапки,
коми відіграють у тексті Геґґем важливу роль. Коми, наприклад, стають
своєрідними ритмічними маркерами, де можна перевести подих (або ж наголосами
неіснуючих слів).
Друга книжка Геґґем набагато сконденсованіша: якщо вже в
«боляче — акурат тут» поетка була небагатослівною, то в «якщо дерева» вона дає
ще більше місця лакунам, порожнечі та тиші. На початку довідуємося, що «я» є
дівчинкою між двома сестрами, «середущою». Ідентичність «я» є непевною, вона
сповнена порожнечі. Критики відзначають присутність монтажної чи колажної
техніки в обох збірках Геґґем: вертикальні рисочки є схожими на ті місця, що
з’єднують колажі. Авторка спирається на літературну традицію, використовуючи
інтертекстуальність як прийом: від прямого цитування Ґертруди Стайн «троянда є
троянда є троянда...» з вірша «Sacred Emily» до розкиданих у тексті алюзій та
ремінісценцій.
Наївістична графіка Стіне Бельден Рьоед на обкладинці –
також ключ до прочитання поезій: це кілька облич, які сходяться в одне, проте
ніколи — ідеально. Так і людина шукає свою ідентичність: «я» має багато облич,
жінка — багато втілень (зокрема, поколіннєвих). «я — дитина, бо я була
дитиною», — пише Геґґем. Контури зникають — з’являється щось нове. Порожні очі,
німі роти: матір, дитина, жінка.
Лев Грицюк
