New Release: "На високій полонині" Станіслава Вінценза (пер. Тарас Прохасько) (2012)

Від перекладача

Те, що написав Вінценз, настільки точне і самодостатнє водночас, що його неможливо переповісти.

Воно цілком не надається до запам’ятовування.

Хоча тоді, коли читаєш Вінценза, здається, що все навколо стає таким, як він пише.

Здається, що навічно запам’ятаєш цілі довжелезні пасажі, неймовірно видовжені і розширені – справді, наче гуцульські поселення – речення, усі безвідповідальні і щільні послідовності понадчасового розгортання дії.

З Вінцензом почуваєшся, як з повним місяцем, який своїм освітленням підтверджує реальність того рельєфу, який сотні разів бачив при максимальному сонячному освітленні. Весь його епос можна порівняти з рецесивними генами, які є у тобі, але не проявилися, то могли б проявитися за іншого розкладу і – що важливіше – передадуться твоїм нащадкам з такою ж силою ймовірності, як і твої видимі ознаки.

Якщо пам’ятати про те, що людське призначення полягає у виношуванні частки божественного духу в такій-от тілесній, людській формі, то Вінцензова гіперісторія – це якраз історія того божественного, що люди виношують.

Історія тих сил, які примушують певну пропорцію дрібки поживних речовин, зібраних у насінині, витягуватися у башту дерева, не забуваючи при цьому щороку висипати на вітер і камінь тисячі нових насінин.

Перший том трилогії «На високій полонині» – «Правда старовіку» – насправді є розшифрованим генетичним кодом Гуцулії.

Цього досить, щоби знати, якою вона була, є, буде, могла і може бути.

Хоча найважливіше те, що вона просто дійсно є, існує, як, скажімо, ожини чи саламандри.

Писати «Правду старовіку» він почав після сороківки, чомусь це здається важливим, бо вже набувся і міг робити тільки те, що справді хотів.

Між іншим, Вінценз – єдиний, народжений на Гуцульщині, хто після науки в Коломиї, Стрию, Львові і Відні, після докторантури, після вирішальних воєн і столиць вернувся жити в Гуцулію, а це щось та й значить.

Не дивно, що лише від нього про Гуцульщину знають у світах.

Він світ привів на свою батьківщину, а батьківщину поставив на вічній, а не одній з воєнних і мінливих, карті світу.

Книжка, видана у 1936 році, збагатила світ світом.

Відтоді вона для когось є такою ж реальністю, як і Гомер, якого Вінценз читав щодня.

Як і Гомер, ця книжка з часом стає тільки чимраз точнішою, бо вона розповідає про часи, коли про час не йшлося, і розповідає так, що він знову тече туди, звідки виплив.

Читати «На високій полонині» – це дотримуватися тої підсумкової Божої заповіді, в якій говориться, що не бійся.

Читаючи, не боячись, не боячись, читаючи, можна пам’ятати, що, пишучи книжку польською, Вінценз подумки перекладав з подуманого по-гуцульськи, а можна й зовсім про це не знати.

Тарас Прохасько

*

[Джерело]