>>>W H Y T R A N S L A T O R F A C E B O O K

понеділок, 30 січня 2012 р.

Рік Стріндберґа-2012: "Гей же, до сонця!" Авґуста Стріндберґа (пер. Іван Франко)


АВГУСТ СТРІНДБЕРГ
ГЕЙ ЖЕ, ДО СОНЦЯ!*

            Довгі три тижні вже не видно сонця в маленькім сільці Ґерзау над озером Чотирьох кантонів, від початку жовтня, відколи завіяв фен**. По заході сонця зробилося було зовсім тихо, і я спав до півночі, поки мене не збудив голос дзвонів і дивний шум, який швидко перейшов у рев бурі, що, перебігши через Альпи, кинулася на берег озера, а, здушена в його кітловині, виперлася в вулиці нашого села, почала торгати вивіски, термосити віконницями, потрясати ринвами, шаліти в конарах дерев та в чагарнику. Хвилі озера билися о набережні мури, бризкали піною через поруччя і плескалися біля човнів. Сипало піском до вікон, листя крутилося вируючи, медведі на коминах скрипіли і вищали, а хати тряслися. Я зирнув на Божий світ: у церкві світилося, і дзвони стогнали без упину, щоб збудити тих, хто ще не збудився досі, бо фен уважають тут так само небезпечним, як землетрус, не лише тому, що він і сам може валити доми, але, що гірше, може звалювати з гір скелі, а ми живемо власне у стіп такої гори, вона вправді має лише п’ятнадцять сот метрів заввишки, але її шпиль і кам’яні канти мають аж надто багато скельних відломків, дуже пригожих до бомбардації в великім стилі. По тригодиннім реві небезпека пройшла, а другого ранку сільська хроніка вміла зазначити лише одну пригоду: в Швіцу кам’яна брила накотилася на мужицьку хату і урвала їй праву половину; жильці спали в лівій половині і не потерпіли ніякої шкоди.
            Та по тім теплім а сильнім вітрі залягла мряка над селом і над озером. Небо нависло хмарою, але дощ не йде, і сонце не показується. І се тягнеться три тижні, і хто зразу бачив усе в сірій барві, доходить нарешті до того, що все бачить на чорно. Альпейський крайобраз, що перед тим підносив чоловіка, стратив свою вдачу, відколи не можна бачити перед собою далі, як на сто метрів, сірих стін, і на серці робиться важко, мов у кліщах. Всі чужоземці забралися геть, готелі стоять пусткою, починається падолист, темний і безнадійний. Дні повзуть за днями, лиш одно чоловіка кортить — світити світло; небо безутішно сіре, озеро сіре, краєвид сірий.
            Ані вітру, ані дощу, ані грому. Природа, досі така багато на переміни, тепер нестерпно одноманітна, спокійна, сумирна, що вже би чоловік волів хоч і землетрус. Де не стало світла, там щезають усі кольори, око тупіє, душу огортає сонливість, близька сусіда лінивства.
            Коли одного вечора я жалувався громадському начальникові, що як же се так довго не видно сонця, він відповів мене зовсім спокійно, звичаєм німецького швейцарця:
— Сонце! Але ж отам, на кичері, його видно весь день!
Кичера — се один з менших альпійських шпилів, що обступили кітловину озера, над яким живемо й ми; вона нижча о двісті метрів від Сулітельми, і тому молоді англічани вибрали її собі на місце прогульок. Як поклонник сонця, я постановив собі відбути прощу до сонця і вчасним ранком одного падолистового дня рушив у дорогу.
Живучи у стін альпейського велетня, що, як згадано, любить не згірше вулкана кидатися камінням, ґерзауські люди заздалегідь готуються на вічну дорогу і для того щодня вранці, опівдні і вечером ходять до церкви. Оттим-то й тепер, о восьмій рано, я здибав богомольців із молитовниками в руках. Дві старі бабусі, що тюпають півмилі дороги, щоб помолитися в церкві, відмовляють по дорозі Рожанець. Одна вимовляє ангельське поздоровлення: Ave, Maria, а друга відповідає рефрен: In saecula saeculorum amen! І так усю дорогу. Хоч із такого Рожанця й не буде иншого добра, то бодай язики не молотимуть сплетень.
Полишивши бабусь і биту дорогу, щоб розпочати вихід на гору, наскочив я зараз на сильні вражіння, яркі і тому тривкі. На першім закруті стоїть волоський горіх із прибитою до нього фігурою Христа і з табличкою, на якій написано, що під час жнив із того горіха звалився селянин Сенні, чи як там, і забився на смерть. Боже, помилуй його душу! Молися за нього. Амінь.
При найближчім скруті стоїть чудернацька маленька капличка з побіленої цегли, не більша, як ось діти будують собі хатки для забави. Крізь решітку видно в її нутрі образки святої сім’ї, мальовані ще десь, може, в XVI віці, а збоку знов табличка, що засуджені на смерть ходили сюди на пляц страти і могли тут зупинитися та помолитися востаннє. Значить, се дорога до шибениці, якою я йду! Ще кілька звилин, і я вже на місці кари. Се зовсім приємна, широченька площа з прегарним видом, так що мусило бути дуже відрадно тим бідним людям прощатися з життям на такім місці, відки розкинувся чудовий вид на Пилата, Буохсенгорн, Аксеншок, Бюрґеншток. Навіть Вольтер був би тут радо вмирав, він, що так дуже не любив «бути повішеним в укритті (obscurément)» і так злобно закидав Руссо, що сей дав би повісити себе, аби лише його ім’я було прибите на шибениці. Відси видно: внизу над берегом трохи далі біліється капличка Кіндлморд, де якийсь затурбований батько мав убити вою дитину. Отсе разом чотири понурі малюнки в сірім поранковім освітленні, і від тих кровавих картин поспішаю піднятися вище вгору, до ясніших околиць, де жде на мене сонце.
Швидко минаю пояс правдивих каштанів, так само пояс волоських горіхів, і починається буковий ліс. Спочивши трохи біля зимарки, де були гарні корови і поганий пес, я знову увійшов у хмару, що виявилася простою мрякою, але ставала щораз густішою і робила весь краєвид нестерпним. Неможність бачення аж пече в очах, дерева і корчі стоять, мов завіяні димом, а мільйони павутиння між гілками натикані краплями води так густо, що видається, немов то якась лісова баба — коли бувають такі баби — порозвішувала сушити тисячі своїх коронкових хусточок.
Мряка запирає дух у грудях, начіпляється на вовну плаща, на волосся, на бороду і брови, розносить якийсь противний запах, робить каміння слизьким і гладким, так що йти по ньому годі, і накладає внутрі лісу таку сутінь, що пні ледве зарисовуються і зараз же й щезають у загальнім сірім тумані, що стіснює овид до кількох квадратових сяжнів.
Отсе пояс мряки, не вужчий, як тисячу метрів, мушу пролізти мокре і холодне чистилище, поки дійду до неба, і роблю се в повнім довір’ї слова пана начальника, що він скінчиться швидше, ніж кінчиться Кичера і починається над нею сіре ніщо.
Не маю при собі барометра, але чую, що я піднявся високо, що верства мряки рідшає і що вже наближаюся до чистого повітря. Якесь почуття, мов оп’яніння від доброго вина, починає проймати мене, і ось — у плайку з гори всміхається щось, мов перший проблиск на малюнку Рульо: пні дерев стають ясніші, око бачить далі, а вухо чує дзвоники корів десь угорі. А тепер, геть високо-високо стоїть золота хмара! Кільканадцять швидких кроків — і низькі букові корчі роз’ясняються золотом, пурпуром, сріблом, бронзом, потоки ломаного сонячного світла обливають пожовкле, не зірване ще листя. Я стою ще серед осіннього дня, серед вогкости й холоду, і бачу осяяну сонцем літню околицю, моментально мене прошибає згадка про мою поїздку на озеро Малер, де я сидів у сонячнім світлі, а зліва обік мене на кілька сяжнів проходила чорна градова туча. Та ось я стою уже весь у сонці, виджу над собою північний краєвид зі смереками і березами, бачу зелені полонини, засіяні червоними коровами, маленькі бурі хатки зі старими бабусями, що, сидячи на порогах, плетуть панчохи для татуся, що пішов на роботу вниз, до Тессінського кантону; бачу огороди, засаджені картоплею і корчі лавенди, далій та повою.
І  сушу на сонці волосся і плащ, грію прозябле тіло, здіймаю капелюх перед горючим творцем усього світу — чи він складається з вічно горючих водевих газів, чи з нерозслідженої ще праматерії геліюм! Прабатько, що без жінки сплодив усі світові тіла, всемогучий, що дарує життя й смерть, розділює лід і теплоту, літо й зиму, недорід і урожай!
Покріпивши очі літнім настроєм і зеленою травою, зирнув я знов у темну глибінь, із якої отсе виліз. Там, над озером, якого не видно, лежить пітьма і холод, та не темна і холодна, але як облита світлом, біло вичесана хмара, і вона зверху осяяна сонцем, закриваючи внизу сутінь і брудну землю. А понад тою білою пеленою вистріляють угору блискучі снігові Альпи, немов збудовані з загустілої срібної мряки, викристалізувані з повітря і сонячного проміння, немов здоровенні ледові криги, що плавають серед моря свіжо нападаного снігу. Буквально, се надземний краєвид, супроти якого коров’ячі дзвоники отам під березами бренять зовсім банально.
Та ось ізнизу, коли тут все втишилося, як у могилі, знизу, де сумовиті люди здригаючи плентаються серед мряки, почувся якийсь плюскіт, якийсь шелест, що немов наближається, немов ось-ось очима побачиш його під хмарною пеленою. Він подібний до плюскоту води, що паде з лотоків, до шуму спіненого потоку, до реву повені. А тепер виривається знизу вереск, рик, немовби всі жильці чотирьох кантонів кричали «пробі» проти Урі-Роштока. Се засвистав так здорово паровик, і Кичера додала йому відгомону, і луна розрослася в чистому повітрі, пробившися крізь хмарну покрівлю.
Се значить: полудне!
І я мушу знов лізти вниз, униз крізь мряку, в сіру сутінь, у пітьму, в вогкість і бруд, і ждати, може, ще зо три тижні, поки знов побачу сонце.
Пер. Іван Франко

* Із циклу «Швейцарських новел». — Іван Франко.
** Теплий і вогкий вітер з-поза полонин. — Іван Франко.


*


*


Немає коментарів: