РАДІСТЬ
Радість ніколи не буває чистою. Блискуча поверхня, шкарубка на дотик. Вона змішана. Ячання чайок над човном, лоскіт у тілі, увігнаний в палець рибацький гачок, запаха пального, присмак огидної кави, плавучі водорості, нафтова пляма, сучок у дошці, засохла кров, що всмокталася в суху деревину, сосна на горі, селянин узимку за роботою в лісі, жінка, що гине в пологах, музична радіопрограма P1, грайлик у кишені, норвезький фольк, запах зрубаного дерева.
Скажімо, був він шаленцем. Не конче патологічним. Скажімо, розумів таке, що й більшість розуміє: що нас дурять. Що життя наше обман і вигадка поета. Фотомитці й порнографи знають це. Багато співучасників обману здогадуються про це, бо замінюють своє життя на його відображення в образах. Однак спонукає нас називати його шаленцем те, що втілена в картинку-образ особистісна сутність замінюється строкатим розмаїттям дрібніших образів. Те, що цілісність зображення є щось таке, що проступає назовні, щось, що можна вивчати й критикувати зі сторони. Те, що за великим зображенням криються численні менші образи, менші й нібито не пов’язані між собою. Авторка це розуміє. Вона хоче повернутися до тих маленьких образів. Лісе ж цього не може збагнути, вона заполонена тільки великим зображенням. І він, шаленець, невловимий. Хоча ці маленькі історійки й відображають його життя з різних кутів зору. Хоча він і звідкись мандрує і кудись примандровує. Хоча він і був церковним наглядачем, і цей шмат життя має свою історію. Як і радість, історія теж не буває чистою. Вона брудна. Маленькі брудні потічки. Щойно як дивитися на неї згори, вона стає рікою, якою щось починається і щось закінчується. Шаленець був маленькими, брудними потічками.
Зараз він у дорозі. Сидів у своєму авті, барабанив пальцями по кермі, думав про всяку всячину. Усе зосталося позаду: школа, у якій працював; кохана, з якою прожив усі ці роки. Він вирвався за рамки життя, яким жив досі. Їзда, стан перебування в дорозі, видавалася чистою, рух від пункту А до пункту B піддавався виміру. Радість ніколи ж не стане чистішою. І все ж, водночас, у той же час: знати, що роззявлена паща матінки-землі була виворіткою цього, що струменіюча біомаса потребує необхідного наповнення — що тепер, коли завдання виконане, він повинен завершити справу. Він — той, хто уможливив і початок, і кінець. Потоки, які не дають потонути уламкам... Наче осіяння радістю.
Він уже довго їхав. Відчував це. Сухий пісок в очах. Відхилив голову назад. Відчував задубілість у шиї. Треба було б десь спинитися по дорозі. Вийти на студене нічне повітря, розім’яти ноги. Капот поглинав під себе асфальтову ріку. У світлі фар пливли лише його думки, лише вони не спали. Може, таки поспати трішки, склепити повіки на мить? Він зупинився. Пройшовся кілька кроків. Увімкнені фари, наче очі хижака в пітьмі. Подумалося про холодну воду, про відро зимної води, у яку б він залюбки занурився з головою. Замість води гостре, холодне повітря. Штани спали додолу, щойно він розпустив паска. Шкарпетки в черевики. Босими ногами по холодній воді. Светр і сорочку кинув за узбіччя дороги. І ліг долі. Зробив кілька рухів руками, ніби поплив. Усміхався... Ти мене ще не запопала, втомо!
Коли дістався місця, надворі була глибока ніч. Під ним світилося село. Там, у тому світлі, замешкало його життя. Тинялося між будинками, сновигало з кімнати в кімнату, щось промовляло, визирало у ніч. Він провів долонями по обличчі. Заплющив очі. Можна заночувати і в авті. У далекому закутку паркувального майданчика помітив закохану пару. Її волосся закручене вузлом на потилиці. Хлопець розпустив волосся, занурив у нього пальці, відгорнув з лиця. Його уста біля її вуха. Слова вливалися у неї, голова лежала в хлопцевих долонях. Біля заправки тинявся пес, принюхуючись до смітника. Огрядна дама за прилавком усміхалася. Він купив місцеву газету й смажену ковбаску. Коли вийшов з крамнички, закоханих вже не було. Він загорнувся у спальний мішок на задньому сидінні. Ковбаска лежала на газеті біля щоки. Заплющив очі. Чутно, як десь проїхало авто. Відчував тепло власного тіла.
Пер. Наталя Іваничук
*
ЗІТЛІВАННЯ
Мусить тепер отак мандрувати, котитися потоком думок у цьому дідьчому інвалідному візку. Невиліковно скалічився однієї хмільної ночі. І ось сидить, ув’язнений у тому, що було ним, у тому, що колись бачив. Поринувши у каламуть — безпросвітну, прокляту. Отак котиться у візку, оточений оплаченим співчуттям. Котиться, а його втішають, гладячи по плечу. Заглиблений у себе, занурений у власні глибини, до самого дна.
Ти весь час помираєш, розпадаєшся, зітліваєш. Був би лугом з коровою і деревом на ньому, мукав би. Правиш візком поміж квітами, орієнтуючись за кодами кольору й запаху. Прагнеш усе увібрати в себе. Стати усім. Усіма барвами, усіма запахами, пір’ям, шкірою, хутром. Уже не пізнаєш світ, щоб стати світом. Світ уже тільки дивився на нього. Нічого йому не казав. Сліпий і паралізований, він все ж сказав це — про любов. Дотик — уже не тепло чиєїсь ноги до його ноги або ж чиєїсь щоки. Від неї пахло кавою і цигарками. Він сказав так, ніби це одвічна істина. Він сказав це гуркотові потяга, рампі для інвалідних візків, він сказав це собі самому.
Вливаєшся у її кректання, пливеш понад парфумами, крізь її суху шкіру, допадаєшся до її рівного пульсу. Він муха, комар і вірус. Його любов інфікувала все її тіло й занапастила його. Вона стогнала й шепотіла про прохолоду струменів води. Шепотіла про те, як їй гаряче, як її лихоманить, як вона тремтить. Він був парою, що здіймалася від вологої плями на сидінні поряд. Вона була повітрям, у яке здіймалася хмаринка пари. Вони не були щасливими, бо їх не було. Вони не були нещасливими, бо їх усе ще не було. Десь, колись, іншого разу, вони, може, й були. Хтозна, можливо, вона була кам’яним ідолом у відсвітах багаття, а він — маленьким хлопчиком. Ритм, танець... Смак принесеної в жертву тварини. Кров, що всмокталася у пори кам’яного божка, нашарування людської віри. А може, він був стосиком анкет, а вона — функціонером-бюрократом. Можливо, його гнітило, що він відмовив комусь у милості. Або ж приємне відчуття чистоти й ефективності, яким віє від димів товарного потяга, що везе калік, євреїв та циганів назустріч мукам і смерті. Ми скоро прибудемо на місце, сказала вона. Йому палали скроні від усього побаченого там, де щойно побував в уяві. Череп стискав желейну масу мозку, шкіра нап’ялася на плечах. Вони визначилися на шляху до визначеного. Такий був порядок, і це надавало сенсу. Хтось вважає, що так можна контролювати кохання: на відстані. Вона була жінкою, він — чоловіком. Вони не бачили даймлера, який їхав поперек колії. Вони не бачили фотографа, який люрив на землю і вибив струменем ямку. Вони не бачили сукні, що лопотіла на вітрі, змітаючи усіх, хто чепурив його. Вони не чули цього всього поза собою, не розуміли звуків, не розуміли того, що радість ніколи не буває чистою. Вони не здогадувалися, що треба контролювати свої рухи на слизькій кризі. Вони цього не розуміли, бо на очах — шори.
Не встигли в’їхати на рампу. Поїзд відходить. Він покотився візком додому. Вона — за ним. Він нічого не відчував, нічого не бачив. Вона була запахом кави й сигарет. Він був квіткою, вона — бджолою. Він — на луці, вона — на роботі.
Пер. Наталя Іваничук
*
*
