>>>W H Y T R A N S L A T O R F A C E B O O K

вівторок, 18 червня 2013 р.

Передслово до "якщо дерева" Вільде Геґґем


ПЕРЕД | СЛОВО | ПЕРЕ | КЛАДАЧА

Уперше поезію Вільде Геґґем я почув. Відбулося це наприкінці травня 2012 року в Ліллегаммері під час Норвезького літературного фестивалю. Геґґем виступала разом із ще двома авторками на вечорі «Молода поезія» в місцевій галереї «Zink». Виступала останньою. І її виступ заворожував. Геґґем володіє унікальною здатністю тримати публіку в благодатному заціпенінні й змушувати слухачів ловити кожне слово, більше того — кожну паузу, адже тиші в її віршах чи не більше, ніж власне слів чи звуків. Я відразу подумав про шведську письменницю Гелену Ерикссон, чиї тексти перекладав раніше: та сама поезія недомовленості, поезія несказанності (в бекетовому сенсі), поезія «про-те-про-що-не-можна-сказати-треба-мовчати». Геґґем у своєму дослідженні мови пішла ще далі, ніж Ерикссон. Стало безмежно цікаво побачити ці тексти на папері.

Наприкінці липня Генрик Франке з Aschehoug Agency люб’язно надіслав мені дві збірки Геґґем: «якщо дерева» (2011) (з якої поетка й читала в Ліллегаммері) та її дебютну «боляче — акурат тут» (2007). Отож, удруге поезію Геґґем я побачив. І знову був заворожений. Жодних вертикалей (як можна було очікувати): лінеарний текст Геґґем, як вдало зауважили норвезькі критики, схожий на поетичну партитуру чи типографічну (візуальну) поезію: горизонтальні рядки від берега до берега помережані вертикальними рисочками («|») та комами з пробілами до і після, що певною мірою правлять за метрономи поетичного тексту. Кульмінацією стає порожня сторінка, де розкидано лише сім рисочок, слова ж — відсутні (але вони там є: незаповнені місця не порожні). Одні критики побачили в цих білих плямах темні біль та смерть, що прагнуть знайти свою мову; ще хтось пропонує читачеві самотужки заповнити прогалини. На іншій сторінці, крім вертикальних рисочок, — лиш одне слово: «heart». Загалом, дужки, двокрапки, коми відіграють у тексті Геґґем важливу роль. Коми, наприклад, стають своєрідними ритмічними маркерами, де можна перевести подих (або ж наголосами неіснуючих слів).

Друга книжка Геґґем набагато сконденсованіша: якщо вже в «боляче — акурат тут» поетка була небагатослівною, то в «якщо дерева» вона дає ще більше місця лакунам, порожнечі та тиші. На початку довідуємося, що «я» є дівчинкою між двома сестрами, «середущою». Ідентичність «я» є непевною, вона сповнена порожнечі. Критики відзначають присутність монтажної чи колажної техніки в обох збірках Геґґем: вертикальні рисочки є схожими на ті місця, що з’єднують колажі. Авторка спирається на літературну традицію, використовуючи інтертекстуальність як прийом: від прямого цитування Ґертруди Стайн «троянда є троянда є троянда...» з вірша «Sacred Emily» до розкиданих у тексті алюзій та ремінісценцій.

Наївістична графіка Стіне Бельден Рьоед на обкладинці – також ключ до прочитання поезій: це кілька облич, які сходяться в одне, проте ніколи — ідеально. Так і людина шукає свою ідентичність: «я» має багато облич, жінка — багато втілень (зокрема, поколіннєвих). «я — дитина, бо я була дитиною», — пише Геґґем. Контури зникають — з’являється щось нове. Порожні очі, німі роти: матір, дитина, жінка.

Лев Грицюк

Немає коментарів: