Перекладаю лише поезію і не роблю цього на замовлення. Моя донька каже, що це форма колекції, тому мені так важко переклади «віддавати». А все почалося з того, що у школі я почала колекціонувати різні переклади одного й того самого вірша, наприклад, переклади сонетів Шекспіра.
Переклади, які викладаю в мережі, — не остаточна версія, це «спроби». Багато разів повертаюся до одного й того самого тексту. Опублікований переклад — це так само, як опублікований вірш, а неопублікований — це те, чого я ще можу «торкатися». Коли перечитую ці речі, в мене завжди є потреба щось змінити, покращити. Повертаюся до них — аж доки не опублікую.
Коли я говорю, що перекладаю з мови, якої не знаю, це означає, що в перекладі беруть участь також підрядник і професійний перекладач, який володіє мовою оригіналу вірша й принаймні двома мовами, за допомогою яких ми можемо порозумітися. Але на певному рівні перекладу навіть найбільша допомога співперекладача закінчується. Починається тіло тексту, яке ти або відчуваєш, або ні. Думаю, в мене є особливість, якою дуже дорожу, яку намагаюся розвивати, — здатність сильно і глибоко поринати в текст. При цьому я працюю не зовсім із підрядниками, я працюю з цілим текстом — завжди маю перед собою звукозапис вірша. Мені вдається бачити не поверхню вірша, а його «дно», тому в процесі перекладу його тіло вдається ніби перенароджувати. Скажімо, було дуже важко перекладати Лінор Горалік, Лєну Елтанг… Попри позірну близькість української та російської мов, у нас по-різному працюють емоції. У нас інакше працює іронія. Іншою є культурна символіка. На перший погляд, такі переклади не потрібні, адже всі українці можуть прочитати ці вірші в оригіналі. Але я таку поезію перекладаю насамперед тому, що дуже цікаво гратися з кодами, з неперекладністю.
Є культурна місія перекладача — приносити в мову певні нові види «матерії». Це так, як, приміром, постачальник тканин привозить тридцять нових сувоїв, причому лише кілька з них потім входять у моду. Але ж у мови мусить бути вибір! Переклади дають мені можливість щось писати з користю для інших, бо потурати власній графоманії не хочеться. Після певного віку стає все важче сказати щось нове, тоді як потреба писати залишається. І раптом ти починаєш розуміти, що можеш говорити за посередництвом чогось або будучи посередником для чогось.
Немає коментарів:
Дописати коментар