Як своєрідний бонус у моїй серії перекладацьких інтерв’ю, яких уже назбиралося чверть сотні, публікую з дозволу Марії Габлевич її «Анкету перекладача» (1985). Тут відбито досвід З5-літнього перекладача з офіційним стажем 6 років (дата першої публікації — 1979 р.).
*
МАРІЯ ГАБЛЕВИЧ
АНКЕТА ПЕРЕКЛАДАЧА (1985 р.)
- Ваш шлях до перекладу художньої літератури. Коли та як Ви почали перекладати? Коли переклад став для Вас життєвою необхідністю?
Все почалося з простенького віршика в університетському підручнику — перекласти його було нашим домашнім завданням. Потім — більш-менш вдалі спроби перекладу окремих віршів англійських класиків, драми Хемінгуея “П'ята колона”, казки Вайлда “Троянда і соловей”, над якою я щиро плакала, перекладаючи, а через деякий час так само щиро дивувалася, як можна було плакати над таким незугарним текстом. Далі бралася перекладати все, що мені особливо подобалося — вірші Марини Цвєтаєвої, веселу і смутну прозу Вільяма Сарояна, оповідання Хемінгуея, уривки драм Шекспіра, поезії Сільвії Плат, Емілі Дікінсон, прозу Гарвея Сводоса, Ділана Томаса, Дженніфер Джонстон, Джона Вейна, Теннессі Вільямса, Д.Г.Лоуренса, Джека Керуака... Отак переклад увійшов у моє життя, але коли він став необхідністю — сказати важко. Правда, пам'ятаю хвилину — було це на п'ятому році моєї педагогічної праці і на десятому — перекладацької — для себе, для розваги, — коли я, відірвана від улюбленої роботи, бо доглядала піврічну дочку, усвідомила, що без школи я жити можу, а без перекладу — ні.
- Чим повинен керуватися перекладач у виборі об'єкта для перекладу? Чи Вам завжди таланило вибрати для перекладу твір, що відповідає Вашим уподобранням та смакам? Якщо ні, то як Ви “перебудовуєтеся” у подібних випадках? Наскільки, на Вашу гадку, доречно зважати на інтереси замовника?
Власними уподобаннями. Якщо перекладач — людина високої культури, то твір, вибраний ним для перекладу, напевно буде цікавим і потрібним для читача. Особисто мені не доводилося перекладати нецікавих творів — і на замовлення теж. Не “перебудовуватися” треба, як гадаю, а “вживатися” у чужий світ, доки він не стане твоїм або, принаймні, близьким тобі; якщо ж є побоювання, що “вживання” не буде — краще взагалі не братися за переклад.
- У чому повинен полягати підготовчий етап до початку перекладання? Як Ви особисто його організуєте? Які труднощі при цьому стрічаєте та як їх перемагаєте?
Підготовка до перекладу — питання індивідуальне. У мене воно розбивається на три складові: 1) кого я буду перекладати? 2) що? і 3) як?
1) Читаю біографічні матеріали, спогади, статті про літературну творчість письменника, інші його твори в оригіналі чи в перекладах.
2) Прочитавши твір і проаналізувавши своє перше, читацьке враження від нього, прикидаю, яких знань мені бракує, що слід прочитати, щоб заповнити ці прогалини, якою довідковою літературою запастися.
3) Питання “як перекладати?” випливає з попереднього, “що?”, — по суті, невіддільне від нього, як форма від змісту. Як у форму рідної мови перелити чужомовний зміст? Яким повинен бути стиль твору? Якими мовними засобами доведеться мені оперувати?
Пошуки стилю — чи не найважливіша мета підготовки. Добре, якщо в рідній літературі можна знайти “аналог” стилю, хоч би приблизний. Мені дуже легко було перекладати Шекспіра, перечитавши всі драми Лесі Українки, написані тим самим п'ятистопним ямбом, не кажучи вже про зразкові переклади М.Рильського, Г.Кочура та інших. Та якщо автор перекладається вперше, стиль треба шукати самому. Працюючи над дитячою повістю Джека Керуака “Малий Пік”, достатньо було “втілитись” в одинадцятилітнього хлопчика-оповідача, як це зробив сам автор, і стиль виробився сам собою. Але для автобіографічної поетичної прози канадця Малькольма Лаурі, співця природи канадського узбережжя і краси людських стосунків, філософа і митця (повість “Лісова стежка до джерела”), одного лише “втілення” виявилось замало. Жовелося шукати “ключика” в українських прозаїків, зокрема в Коцюбинського, Яновського, Григора Тютюнника.
Щодо труднощів не творчого порядку. Іноді доводиться братися за переклад невідомого або маловідомого у вітчизняній літературі письменника майже що з голими руками і голими уявленнями про нього, оскільки біографічні матеріали, студії тощо можна знайти лише на мові оригіналу в Московській бібліотеці іноземної літератури, а бібліографічний пошук та очікування замовлених про МБА книжок (інколи й даремне) займає багато часу. Було б просто чудово, якби у видавництві “Дніпро” й редакції “Всесвіту” знайшлася посада штатного бібліографа і разом з договором на переклад, а то й раніше, перекладач міг би отримати бібліографічну довідку про автора.
- Що складає у Вашій особистій практиці інструментарій перекладача? Яких допоміжних засобів, на Вашу думку, перекладачам не вистачає? Як Ви організуєте своє робоче місце? Як плануєте робочий час? Наскільки Вам допомагає чи, навпаки, заважає планування з боку видавництва чи редакції журналу?
Словники — двомовні і тлумачні, довідкова література. Не вистачає англо-українського — повного, багатого, справжнього — словника, словника синонімів та фразеологічного словника української мови, лінгвокраєзнавчих словників.
Щодо планування часу — працюю, скільки і коли можу. Відчувається, правда, брак кабінету. Щодо планів видавництва — намагаюся пристосуватись.
- Як Ви проводите попереднє вивчення оригіналу? Чи цікавитеся раніше опублікованими перекладами українською та іншими мовами? Якою мірою Ви ними користуєтеся? Чи використовуєте підрядник? Якщо так, то наскільки Ви йому довіряєте?
Перше прочитання прозового твору — без словника. Далі, по главах — із словником. Поезію — тільки зі словником.
Інших перекладів даного твору уникаю доти, доки не перекладу його сама. Якщо ж трапляються “важкі місця” — звіряю з усіма можливими перекладами, але знову ж таки — лише після того, як закінчу главу, розділ чи сцену. Запозичень уникаю.
Підрядника досі не використовувала, бо перекладаю лише з тих мов, які знаю.
- Чи цікавитеся Ви теорією художнього перекладу? Чи читаєте перекладознавчі студії?
Постійно цікавлюся, читаю абсолютно все, що стосується теорії художнього перекладу і буває у книгарнях.
- На які етапи у Вас поділяється безпосереднє перекладання оригіналу? Коли відшліфовується система образних засобів? Чи дозволяєте Ви собі, шліфуючи текст перекладу, на певному етапі зовсім абстрагуватися від оригіналу?
Етапів практично два — чорновий і чистовий варіанти. Шліфую текст впродовж написання чорнового варіанту. Чорновим називаю його умовно — це не підрядник, а текст, максимально наближений до остаточного варіанту, хоча іноді вношу правки значно пізніше, коли зрине в пам'яті або трапиться на очі лексичний відповідник, кращий від вже знайденого.
Повіністю абстрагуватись від оригіналу, гадаю, взагалі неможливо. Навіть у поезії, заміщаючи один конкретний образ зовсім іншим, ми повинні передати його суть, емоційне навантаження і стилістичне забарвлення. Та й сам тип конкретності — теж обмежувальний чинник.
- Ваш погляд на українську мову художніх перекладів. Чи має вона якісь особливі риси?
Дивно і сумно, що ця проблема — мова наших перекладів, прозових у першу чергу — досі не стала проблемою номер один. А ті нечисленні критики, які рецензують перекладні твори, очевидно, взагалі не бачать тут жодної проблеми, бо майже, а то й зовсім не торкаються питань стилю і мовних засобів — скорше всього, тому, що не мають змоги чи бажання хоч би вибірково порівняти переклад з оригіналом.
І все-таки, всупереч критичним публікаціям, широко побутує думка, що більшість прозових перекладів написані специфічною, “перекладною” мовою. “Літературною!” — підкреслюють прихильники. “Уніфікованою!” — обурюються противники. “Такий переклад житиме довше”, — переконують прихильники. “Він взагалі неживий”, — констатують противники.
Я належу до “противників”, причому переконаних, бо вважаю, що:
- наш читач вже давно не вдовольняється самою лише інформацією про те, як живуть і що думають його сучасники за рубежем; йому мало цікавого сюжету (а в сучасній асоціативній прозі і цього, буває, не знайти) — наш читач прагне естетичної насолоди, якісного, не кількісного збагачення власної душі; і наступні покоління будуть ще вимогливіші;
- ми не лише ображаємо автора такими перекладами, позбавляючи його власного живого дихання, нівелюючи його обличчя, а й ризикуємо втратити його для читача, який, прочитавши одну-дві сторінки, написані отакою сухою, правильною, ніякою мовою потягнеться до такого ж ніякого, але, принаймні, гостросюжетного “Зарубіжного детективу” або (дефіцит, все ж таки!) віддасть перевагу якомусь не найкращому зразку вітчизняної прози, ніякої за змістом, зате вправно написаної, в міру присмаченої просторіччям, красним або жаргонним слівцем.
Все сказане стосується перекладів сучасної зарубіжної прози, бо перекладати класиків доручають переважно майстрам своєї справи, та й ті в більшості випадків мають можливість опертися на традицію перекладу того чи іншого класика як не в українській, то, принаймні, в російській літературі.
Підвищена вимогливість до передачі стилю відлякувала б ремісників від перекладу, а здібних перекладачів спонукала б до пошуків нових стилетворчих засобів, що, безперечно, тільки сприяло б розвитку і збагаченню рідної мови.
- Ваш погляд на еквілінеарність при віршованому перекладі.
Вважаю, що еквілінеарність — по горизонталі і по вертикалі — необхідна вимога при перекладі традиційних форм вірша і верлібру, хоч і тут можливі незначні відхилення. У великих за обсягом віршованих творах, де немає поділу на строфи, вона може стати завадою. Так, дотримуватися вертикальної еквілінеарності при перекладі Шекспірових драм — значить неминуче їх збіднювати, спрощувати його образи. У таких випадках слід не дотримуватися еквілінеарності, а лише максимально наближатися до неї.
- Ваш погляд на реалії як перекладознавчу категорію.
Гадаю, що для сумлінного, вдумливого практика переклад реалій не повинен становити якоїсь особливої проблеми — тут на допомогу прийдуть словники, довідкова література і численні теоретичні розробки на цю тему. В крайньому випадку можна транскрибувати слово і дати тлумачення у виносці чи коментарях після тексту. Можна також витлумачити, описати реалію тут-таки в тексті, можна навіть замінити її іншою, якщо така заміна не спотворить змісту, а в особливо складних випадках і упустити її зовсім, коли ця реалія виступає в низці інших “бессчисленных мелочей и подробностей”, як, наприклад, у Гоголя, і самостійної смислової та стилістичної нагрузки не несе.
- Чи вважаєте доречними посторінкові виноски у художньому перекладі?
Хай би їх було якомога менше.
- Якого ступеня свободи може дотримуватися перекладач у відтворенні художньої форми оригіналу? Чи можна узгодити адресування оригіналу до читача рідномовного і адресування його перекладу до іншомовної аудиторії? Чи зустрічаєте Ви труднощі у перекладі, пов'язані з розбіжностями поетичних традицій нашого народу і народу, мовою якого створено оригінал?
У традиційному віршуванні цей ступінь свободи мінімальний і залежить від ступеня близькості між мовою-джерелом і мовою-реципієнтом. У великих за обсягом віршованих творах, не поділених на строфи, у верлібрі і прозі він більший і диктується стилістикою оригінального синтаксису та логікою думки.
Усе, що адресовано автором людському серцю і розуму, при сприянні талановитого перекладача дійде до них попри будь-які часові чи етнографічні бар'єри. Якщо ж автор ставить перед собою дрібніші цілі — наприклад, просто посмішити читача, — то “локальне вбрання”, звичайно, стає на заваді. Однак найкращі наші перекладачі довели, що й тут переадресування можливе і дає непогані плоди. Про це свідчить, наприклад, симпатична книжечка англійських лимериків, видана “Веселкою” (Едвард Лір, “Небилиці”, пер. О.Мокровольського). Хоча, мабуть, ніколи англійські лимерики не видаватимуться українському читачеві такими ж дотепними, як рідні веселі коломийки. Так само втрачені для нас (а частково і для самих англійців) жартівливі прозові вставки у деяких драмах Шекспіра, адресовані сучасній йому лондонській публіці — тут уже нічого не вдієш, але все ж таки якась доля гумору лишається, тому викидати їх, гадаю, не варто, хіба що при постановці на сцені.
Труднощі такого роду, мабуть, ще існують у перекладачів зі східних мов. Що стосується поетичних традицій тих народів, як говорять європейськими мовами, то тут можливі труднощі вже подолані попередніми поколіннями перекладачів.
- Кажуть, що стиль — це сам письменник. Але й перекладач — творча особистість. Повної адекватності між цими двома творцями не буває. Чи відчуваєте Ви це у своїй роботі? Які проблеми такого характеру перед Вами виникали?
Якщо бути точним, то перекладач не творець, а відтворювач. Спочатку йому треба вжитися, вчутися в чужий світ, побачити його очима автора, пройнявшись усіма нюансами авторського бачення, і тоді лише писати цей заданий світ, під заданим кутом зору, рідною мовою, з корекцією на рідномовного читача,
При ознайомленні з заданим світом — тобто, зі змістом твору — перекладач може зіткнутися з тими самими труднощами, що й не один оригінальний читач — браком знань з тієї чи іншої галузі науки, людського життя, яким вільно оперує автор (професійна термінологія, історичні алюзії тощо). Осмислюючи заданий автором кут зору, перекладач повинен проаналізувати всі літературні й художні якості твору, уявити загальний тон, ритм розповіді і зміни інтонації та ритму, відчути міру присутності автора в кожному наступному відрізку тексту, уяснити собі спосіб викладу думки і природу формування образів, бачити підтекст, асоціативні поля і роль кожної деталі у їх створенні... Ясно, що все це дається нелегко і залежить від духовного рівня перекладача, від суми його власного життєвого і літературного досвіду, від обізнаності з біографією і характером автора — творчим і людським, — врешті-решт, від його смаків, бажання і сумлінності.
Труднощі саме творчого характеру, як гадаю, виникають на другому етапі — перенесення з чужомовного в рідний ґрунт. Знайти якнайточніший відповідник, передати музику фрази, зберегти образ у всій його складноті чи, принаймні, у більшості складових і асоціацій, а то й замінити його іншим, але рівноважним у стилістичному плані, зберегти природу авторського мислення, спосіб викладу, логіку думки — і при цьому пріти, перекидаючи “тонни словесної руди”, не піддаючись спокусі написати, як легше, зручніше або “по-своєму” — все це вимагає максимального напруження творчих сил і граничного відчуття самодисципліни.
*
Попередні інтерв'ювовані:
