Зоряне небо нині вночі — велетенське,
велетенське й сконцентроване,
самосвітні хірургічні нитки Часу.
Чорні швацькі машинки
зшивають горизонт, як рану,
немає історії, немає майбутнього,
є лише минуле,
мачете Часу, загнане між
лопаток, усе те, що ми в житті зробили не так,
обертається, немов важезна тварина
і встромляє долоню зі свинцю в нашу…
«Те, про що ти мене просив»…
сині світлá, що гупають,
мов аритмія, в ночі широкій…
тільки боги…
Швеція, вересень,
рік нульовий: в алеях висне листя —
лиця, що втонули в небі, «коні мчать
наполохані, на свій повіз порожній наскочивши»,
і прожекторами з цементу
вагою п’ять тон
місто шукає нові назви
життя і смерті.
Я йду крізь море сльоти
(без напрямку, чудове болюче
падіння, еге ж? ніколи
не досягти землі)
і обіцяю собі пам’ятати
дорогу сюди, усіх, хто сідав у нічні автобуси
і назавжди зникав,
кричучи навспак,
у світанок.
Пер. Лев Грицюк
З циклу "Чорний неон"
у "Тільки боги — нові" (2003)
*
*
*
Немає коментарів:
Дописати коментар