"5-річка" — новий проект на моєму блозі. Я проситиму різних цікавих людей написати про книжки, які справили на них найбільше враження в 5-, 10-, 15-, 20-, 25- і т.д.-річному віці. ("Крок" = 5 років. Ідея не нова, але прикольна.) Це можуть бути книжки, що досі визначають багато чого в житті людини зараз, а можуть бути книжки, які людина "пережила" й забула... У будь-якому разі, буде цікаво! :-)
Першим "5-річку" "здає" Ігор Котик, літературознавець, автор монографії про поезію Юрія Тарнавського та низки літературно-критичних публікацій у періодиці.
*
Пам’ять у мене не дуже, тож датувати тепер деякі процеси із сивої давнини можу лише приблизно. І все ж.
У 5 років я вже – от молодчина був! – умів читати. Оскільки в родині читанням займався лише мій дідо, Михайло Тесля, і читав він, крім кількох виданих ще за Польщі релігійних книжок, переважно газету “Сільські вісті”, яка приходила чи не щоденно, то саме цей друкований орган став моїм першим читацьким захопленням. Що читав я її не дарма, про це свідчить той факт, що я ніколи не віддавав свого голосу на виборах за Соціалістичну партію, якій ця газета і досі, мабуть, належить.
Що я читав у 10 років – сказати важко. Штудії над “Кобзарем”, що справляли на мене сльозогінний вплив, уже були позаду, а вивчення змісту “Спортивної газети” ще попереду. Можливо, у 10 років я читав журнал “Барвінок” чи вправлявся у розв’язуванні логічних завдань, зібраних у збірнику “Математична кмітливість”.
Певніше можу сказати, що читав у 15. На той час я завершував 9 класів і читати художні твори вважав справою непристойною. Українська література як шкільний предмет посідала у моїй приватній ієрархії останнє місце, а зарубіжної то й зовсім не було. Зрештою, так думав не тільки я – це була загальна опінія сільських підлітків. І от, коли мої оцінки в табелях успішности продовжували опускатися і, якби так пішло, то до одинадцятого класу я мав усі шанси стати твердим трієчником, я здуру спробував вступити до педучилища. Спроба виявилася успішною, і хоча до занять педагогікою у мене було не ліпше ставлення, ніж раніше до занять літературою, та стався такий парадокс. Оскільки був це рік проголошення незалежности України, а в училищі була бібліотека, то я зацікавився національно-визвольним рухом ХХ ст., зокрема, дисидентством. Дуже скоро – ще у вересні 1991-го – я захопився В. Стусом. Це було щось неймовірне – я зрозумів, що література не є прикрашеним зображенням відмерлого побуту, а згустком болю життя. Досі я, напевно, мав у підсвідомості таку гадку, що письменники пишуть, аби отримати зиск (гроші, славу, приховати беззмістовність свого існування), а читач мусив це читати. Досвід Шевченка на той час уже був для мене неактуальним. Стус у 1991-92 – це було для мене все: читалося усі його доступні на той час тексти, художні і нехудожні, а його оцінки літературних явищ стали путівником у світ літератури. Він затягнув за собою у мою свідомість багатьох. Але то вже було не у 15 – пізніше.
У 20 р. я завершував перший курс української філології в університеті і не знав, що робити далі. Рутина навчання мені завжди була огидною. Читати після Стуса, Камю, “Дао де цзину”, Беккета, Йонеску, Чубая, Голобородька такі твори, як “Повчання” Володимира Мономаха, “Повість временних літ”, “Іліаду” з “Одісеєю” тощо тощо тощо було понад мої сили. Я ходив на пари вибірково, частіше до бібліотек. На іспиті з укр. літ-ри я заявив, що не читав “Наталки Полтавки” і не збираюся її читати, а коли викладач запитала, що мені заважає, я сказав, що “заважає” модерна література і поділився своїми враженнями від “Трилогії” Семюеля Беккета, яку тоді прочитав у російському перекладі. Напевно, це і була найважливіша для мене книжкова подія на той час.
У 25 р. я мав за плечима рік стажу вчителя зарубіжної літератури у сільській школі. Також, з легкої руки професора Миколи Миколайовича Ільницького, я став здобувачем при університеті, тобто отримав змогу писати наукову роботу про поезію Юрія Тарнавського. Я не ставив собі за ціль поповнити лави університетського викладацького складу чи здобути науковий ступінь – хотілося лише фахово дослідити, найперше для себе самого, творчість поета, який від 19-20 років став для мене улюбленим. Мабуть, що вчитування у поезію Тарнавського в цей час займало основну частину процесу мого читання.
У 30 р., напевно, ніяких пам’ятних читацьких відкриттів для мене не було. Коли ти стаєш “літературознавцем”, то позбавляєш себе літератури як гобі. Є певний план – а що він не надто нав’язливий, то ти йому піддаєшся і намагаєшся його дотримуватися: цього місяця написати про те, наступного – про се і т.д. Бажано, щоб предмет дослідження подобався, але якщо цього немає, то теж не біда – з несимпатичними мені книжками я довго не живу, переключаюся на щось прийнятніше, але й за те не тримаюся, бо треба рухатися далі. В межах планової роботи я чуюся незалежним. Поки що. Поки Табачнік не скаже, що літературознавство должно ісслєдовать только пісатєлєй мьортвих і русскіх.
