"Питання часу": текст Юнаса Гассена Хемірі

Приятель їде підземкою додому з баскетбольного тренування, і тут заходить трійко офігенних подрýг, мадемуазелей, дівчаточок, кицьок, ну ви знаєте. Вони сідають на лавку поруч із ним… Вони добре пахнуть, вони вдивляються в нього, прекрасні — яких мало. Обмінюються трохи поглядами, проте більше нічого не відбувається. Наближається приятелева станція, він іде в бік дверей, усміхається до дівчаток трохи так самовпевнено. Потяг зупиняється. Двері відчиняються — усі, крім якраз тих, які вибрав мій приятель. І він трохи запізно зауважує наліпку — ту, на якій написано, що ці двері не працюють. Панікуючи, він кидається в бік дверей посередині, які все ще відчинені, баскетбольна сумка застрягає, він майже втрачає рівновагу, проте ставить УСЕ на те, щоб устигнути вийти. І йому вдається. Майже. Та не зовсім. Бо двері зачиняються за секунду до того, коли він устигає добігти; а потім настає найдовша у світовій історії поїздка підземкою із зашарілим приятелем, секундами — довгими, наче хвилин п’ятнадцять, і трійкою дівчат, які сміються так, що майже з сидінь падають. Ось від такого Час отримує задоволення. Час стопудячо стояв у наступному вагоні й показував «довгого носа» моєму приятелеві.

Коли Час грався з тобою востаннє? Чи відчував ти коли-небудь найтягучіші секунди Часу? Знаєш, ті секунди, що наче ніколи не закінчаться. Вони мають звичку з’являтися на обов’язкових семінарах, чи коли ти якраз поставив усе на ту мегаважливу покерну комбінацію, чи в нічних автобусах, коли тобі випадає сісти поруч із кимсь, хто ходив до паралельного класу в середній школі.

На початку тижня ми мали якнайкращі стосунки з Часом. Час ішов цілком нормально, він дозволив мені прокинутися вчасно на мої виступи у Фалуні та Людвіці. Він дозволив мені встигнути на виступ у Сьодергамнській бібліотеці. А потім Час забезпечив трохи тусні вночі з Анварі, Ші, містером Мозі та Катту. Молодчина Час. Добрячок Час.

Та от позавчора Час збунтувався. Мене видзвонили, щоб повідомити, що мій родич лежить у лікарні з лиховісними симптомами. Взяли аналізи, і тепер тільки — чекати на результат. Аналізи або добрі, і тоді жодних проблем узагалі. Рутинна операція. Або ж… не дуже добрі, і тоді — проблеми.

Результати аналізів будуть за чотири години. І Час раптом вирішує взяти паузу. Час тусується на галереї, курить цигарки без фільтра, відмовляється заходити. Час щосекунди шкробає пуп, розкладає пасьянс, позіхає, переглядає всі DVD із серіалами. Ану ж бо, Часе, пришвидшімо секунди, так що вони принаймні наблизяться до хвилинної тривалості! Бо так не можна, ти не можеш іти так повільно! Та Час тільки регоче, пускає димові кільця, відмовляється нормалізуватись. Чудово. Залишається лише чотири години до результатів.

Чекати на результати аналізів — божевільного типу очікування. Як зробити так, щоб думати про інше? Намагаюся писати. Виходить так собі. Намагаюся дивитись кіно. Це закінчується тим, що сиджу на канапі й перемотую вперед, сподіваючись, що це «заразить» і Час.

Та Час — незламний. Час відмовляється давати з собою гратися. Залишається чотири години. Читаю газету. Проходжаюся. Курю. Дивлюся пообіднє телебачення «додзвоніться-і-виграйте». Слухаю ту круту пісню Proof’а, де він, на жаль, передбачає смерть, що спостигла його цього тижня. Знову читаю газету, цього разу навіть розділ із оголошеннями. Потім дивлюся на годинник. Це вже починає щось нагадувати. Залишається чотири години.

Пробую натомість почитати книжку. Іде трохи краще. З головою поринаю в давню улюблену книжку «Умовно придатні» Петера Хьоґа. Прочитайте її. Через клаустрофобічну мову. Через історії про дітей, які вирішують кинути виклик часові. Не меншою мірою — через ту магічну сцену, де з власної волі головний герой із другом присвячують себе розширенню часу. Над залізничними рейками вони чіпляють ліану. Потім вилазять на дерево й готуються. Потяг наближається, і якраз, коли він під’їжджає, вони стрибають із ліаною. Ціль цієї небезпечної для життя гри — якомога ближче наблизитися до локомотива: у ті рази, коли стрибаєш і торкаєшся локомотива, секунди стають вічними — тривалістю в життя. Діти обдурюють час, максимізують своє теперішнє та продовжують свої життя.

Та саме тепер — не хочу нічого продовжувати. Хочу отримати результати аналізів. І нарешті ми перемагаємо Час. Приходять-таки — результати аналізів. Погані очікування не підтвердились, і родич, який міг уже невдовзі нас покинути, буде з нами завжди, і саме тепер, коли я кажу ці слова, Час стоїть собі в контрольній кімнаті, чистить нігті, глузливо посміхається, шепоче: «Атож, друже, кажи, що хочеш, у своїй п’ятихвилинній програмці. Чекаю на тебе тут назовні. Скоро побачимось».

Пер. Лев Грицюк

*

"Питання часу" - один із текстів, написаних і начитаних автором для програми "Доброго ранку, світе!" (Перша програма Шведського Радіо, 2006). Опубліковано в книжці п'єс, новел, текстів Invasion! ["Навала!"] (2008).

*

"Літературний портрет" Юнаса Гассена Хемірі можна знайти тут (під новелою "Наймані солдати").

*

My Ukrainian translation from Swedish of text “Tidsfråga” by Jonas Hassen Khemiri.

*

Юнас Гассен Хемірі | Jonas Hassen Khemiri @ WhyTranslator