"Я виріс у неповній родині" Ґіла Скотта-Герона

ҐІЛ СКОТТ-ГЕРОН
Я ВИРІС У НЕПОВНІЙ РОДИНІ

Хочу віддати належне
родині, яка йшла наперекір уявленням,
яка не приймала нав’язаних правил,
у якій мене виховали жінки й у якій я виріс, —
і вже потім взнав, що походжу з неповної родини.

Мене послали жити до бабусі на Південь,
де мій дядько доживав свої дні,
а дідусь якраз, як то кажуть, вознісся на небеса,
і, як будь-які вчені уми точно зауважили б,
у мене не було ПРИКЛАДУ СИЛЬНОГО ЧОЛОВІКА, ЕГЕ Ж?
Та Лілі Скотт у жодному разі не була
типовою “чорною” бабусею, яка працює на пошті чи прибирає в готелі.
Ось до неї я й переїхав.
Тимчасово.
Просто доки все втрясеться.
Доки це втрясеться,
доки те втрясеться.
А мені наставало
3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10 років,
і сталося так,
що Лілі Скотт
виростила мене,
як і своїх чотирьох,
і я став одним із них.
І я любив її з усього серця,
і так ми жили.
Я виріс у неповній родині.

У неї було більше, ніж п’ять чуттів,
знала більше, ніж можуть навчити книжки,
і в її руках кожен виростав трішечки вище.
І навколо неї
усе було природно,
ніби вона відчувала,
що кажуть зірки,
що кажуть птахи,
що кажуть вітер і хмари,
відчувала душу й себе,
як то лиш африканці можуть.
І мені було боляче, страшно, жахливо,
коли однієї ночі Лілі Скотт раптом не стало,
а з небес прислали лімузин
забрати її до Бога, якщо він є.
І я взнав, що її не стало.
І я виріс у неповній родині.

І в житті мене вели,
і всю любов, якої я потребував, я отримував,
і в пожертвах своєї матері я бачив, про що їй ішлося в житті:
не тільки мене народити, а й дати мені життя.
І це ніяке не кліше — з тих
про силу чорних жінок,
бо, холєра: якщо ти слабкий — тобі кранти!
А сміливість до життя — настанова зробити більше, а не просто вижити.

І в багатьох-пребагатьох родинах немає то жінки, то чоловіка, —
без відчуття любові, якої бракує.
Може, й є родини, у яких є біль;
але немає СПРАВЖНЬОГО ЖИТТЯ, якого біль не торкнеться.
І вони не є неповними.
Хіба що родини солдатів, розквартированих за океаном
чи полеглих у боях, є неповними.
Хіба що родини пожежників, поліцейських, будівельників,
моряків, залізничників, далекобійників, пілотів, які втратили життя,
але не те, за що вони боролись у житті.
Тому що чоловіки вмирають, програють, занепадають духом і йдуть.
І так само жінки.
Я виріс у ТОМУ, ЩО ЛЮДИ НАЗИВАЛИ НЕПОВНОЮ РОДИНОЮ,
та якби вони коли-небудь справді прийшли до нашого будинку,
то б усвідомили, наскільки помиляються.
Ми працювали над своїм життям,
над своїм домом, над тим, що мали,
а не над тим, чого не мали.
У житті мене вели жінки,
але завдяки їм я є Чоловіком.
Хай благословить тебе Господь, Мамо. І дякую.

Пер. Лев Грицюк (травень і листопад 2011 року)