***
Як по молоко чи так, у старому, до кіоску, спідничка в складки,
можна дівчинку стріти — вісім пасочок, дві лопатки —
при під’їзді, де розбиті маленькі грядки.
Тіло в неї худесеньке, голова пуста.
Вся вона, наче смерть, рідна і золота,
наче смерть, звичайна, проста, —
і коса, і коса густа.
Ось вона вибирає пасочку і до мене йде несміливо,
так бере документики, наче це страшенно важливо.
Фотографія, біографія, біопсія, копія.
Це ж бо я, дівчинка, це ж бо я.
Голова у мене пуста,
совість чиста,
ти моя, золота.
***
Ой лежали вони у норі з вовчком, —
зайчик на бочку, а вовчок товчком, —
а над небом зіронька піднімалася.
Зайчик гладив вовчка: “Час іти в похід”,
а вовчок бурчав, — мов, підем засвіт, —
наче то лиш гра, гра і над, і під,
і нічого наче і не ставалося, —
наче й зіронька зовсім не піднімалася.
Їм би встати час, визбирати дари —
грудня хащами побрести пора,
і корони згубити в його сніги,
сліпнути від завій, спльовувати цингу,
нести душі свої та й за світу край
і вмерзатись ночами мощами в рай
(так і тут Йордан вмерз би у береги),
накриватися снігом і пити сніги, —
лиш тому, що це відбувалося:
бо над небом зіронька піднімалася.
Та вони все лежали, бочок в бочок:
зайчик все не спав, міцно спав вовчок,
і над сном його зіронька піднімалася, —
і вві сні його мучила і карала вся, —
і вві сні до себе його забирала вся:
пішки йшов вовчок, зайчик верхи спав
і вві сні таке до вовчка казав:
“Ся, — казав йому, — пекла глибина
коло тебе тут не зляка мене.
І нащо мені всі Його дари,
коли тут, в норі, є тепло нори?
Я лежу поміж — поміж твоїх вух.
То нащо мені іспасати дух?
Таж моя душа між твоїх зубів найбезсмертніша”.
Так вони і лежали, і корони їхні лежали,
вухами ворушили, надіялись, не дихали і мовчали,
і нікуди не йшли, і нічого не несли, і нікого на царствіє не вінчали,
і мріяли, щоби вічність їм не миналася,
щоби нічого не відбувалося, —
та над небом зіронька піднімалася.
Тая клята зіронька піднімалася.
***
В пропотілій маршрутці дорогою до базару
вона уявляє собі аварію,
— як вони вдвох потраплять у рай,
де він любитиме її заново, —
так, що перестане боліти у грудях
від рекламних буклетів з дурними пальмами.
Вісім років подружжя;
все ще можна буде позбирати і склеїти, — міркує вона, —
під деревами золотолистими,
в яскріючому вогні,
поміж дивних плодів, що лежать при шуйці та при десниці.
Маршрутка різко смикається,
об’їжджає “Волгу”,
зупиняється коло вивіски з яблуками та апельсинами.
Він уявляє собі аварію, —
як він попаде у рай
і нарешті там виплачеться.
***
Пацієнти у хірургії верещать немов недорізані.
У лікарняному дворику між миршавих розанів
собачка щодня демонструє трюк:
їсть із рук
купу всякого-різного,
від сухої скоринки до дієтичного сирка.
Собачку всі підгодовують.
Пес походжає гордо
квадратами клумб, неначе пішак свавільний.
Опиняючись коло вікна, підвиває верескам божевільним.
Зрячі грають у шашки в очному відділенні,
“О, — кажуть, — чуєте, коти дебільні”.
***
Як умирають п’ятого числа?
Як умирають третього числа?
Як умирають в перший понеділок?
Лежать і думають: “Сьогодні всі музеї
закриті — всюди санітарний день.
Все неживе очищення жадає,
на вічність чучелам спокійніше чекати,
струсивши місячний із себе пил”.
Як умирають майже о четвертій —
у дитсадку в полуденок робочий?
А ближче до новин? А в шість секунд
на одинадцяту? А в п’ять секунд? А в три?
А зараз? Просто зараз?
Яких же то треба святців, щоб нікого з нас не пропустити...
***
Почалася осінь.
Пожовтіло листя.
Відлетіло птаство.
Почорніли трави.
Потемніло небо.
Посповзались хмари.
Опустіло поле.
Зачаїлись хижі.
Зайнялась калина.
Запалало віття.
Загорілись крони.
Чого це люди хочуть зі своєю немецькою, Яшо?
Що вони там викрикають?
***
Стрімко входить друга.
Бачить першу —
та вже нікуди не поспішає, вже зжилася
з густим цим теплом.
"Слава Богу, Наталю! Ходи-но скоріше до мене, Наталю!"
Друга завмерла, вагається,
мить або навіть дві.
Та спершу все-таки швидко проходить
до задньої стінки лівої легені,
зробивши малесенький отвір,
визирає назовні.
Ні, ні, там нічого доброго, — холодно, гуркіт і дощ.
Так поспішала сюди, що нічого і не розгледіла.
Все це так несподівано, тільки вранці ще були в обоймі —
і от вже дорослі.
Я так налякалася.
Так добре, що ти тут, Катю.
Ні, ні, я вже зігрілася.
Як же гарно, що ти тут, Катю.
Так несподівано, навіть не попрощались.
Думала, ніколи тебе не побачу.
Господи, дурненька, ну чого ти плачеш?
Ти ж бачиш — я нікуди не йду, ну чого ти?
Ми в теплі, ми разом, з нами нічого не станеться.
Ти ж знаєш маму, —
звісно, мама знайде нас.
Перестань, дурненька, бо інакше і я заплачу.
***
Александрові Барашу
Як можна писати вірші після чотирнадцятого січня 1942 року?
Після 6 лютого 43-го? Після 11 березня 1952-го?
Як можна писати вірші після 22 червня 1917-го?
Після липня 1917-го? Після березня 1984-го?
Як можна писати вірші після 6 листопада 1974 року,
11 вересня 1965 року, 1 серпня 1902-го,
9 травня 1912-го?
Як можна писати вірші після 26-го числа минулого місяця?
Після 10 червня минулого року? Після 12 червня?
Після 14 грудня 1922 року?
Після оцього-ось четверга?
Після того, що сталося сьогодні о третій?
Жахливим, напевно, було тільки перше листопада 1972 року.
Хоча 12-го квітня сімдесят третього було, можливо, іще страшніше.
Чи шосте серпня 86-го. 4 вересня 1913-го. Чи, скажімо,
двадцять п’яте липня 1933 року. Чи двадцять шосте.
Хтось, звичайно, впав із приставної драбини в бібліотеці,
зламав хребта, назавжди залишиться нерухомим.
Хтось, напевно, загинув,
помилково підірвавши себе разом із заручниками.
У когось, ймовірно, дитина побігла по морозиво,
буквально за два квартали,
й більше ніколи не повернулася.
Ні, буквально за ріг. Ні, буквально в сусідній дім.
Ні, повернулася через вісімнадцять років, 25 березня.
Чи дванадцять років тому, 24 листопада, о 15:00.
Вмер 26-го числа минулого місяця.
Написав один-єдиний вірш, дуже поганий.
***
В четвер у пеклі звично і буденно.
Усе в цей день і звично, і буденно.
Ми ці тортури зносимо погано:
у когось різь у животі, в очах,
ми ледве доїжджаєм до роботи, -
а там субота, майже п’ята ранку
(у пеклі часто майже п’ята ранку),
й до нас в кватирку прилітає зяблик
й легені нам по зернятку клює.
***
Про тут маленький треба розуміти:
нога ходити, ротом цим кричати,
а ніс цим дихати, а так дивити,
а смерть холодний і недобрий.
***
Молочний брат свою сестру молочну
щипає за молочне передпліччя,
та так, що залишає жовтячок, -
мов ляпка масла на молочнім супі,
родима пляма невиразна, блякла
одна у всіх дітей у дитсадку.
Хто наших літ, той нам молочний брат:
ми пили молоко з одної кухні.
Про що ти, Саш, яка ще "Пепсі-кола".
Яка Вітчизна, що ти, фу ти, ну ти, га.
Пер. Маріанна Кіяновська
*
